Критики нинішньої влади часто нарікають на декомунізацію, мовляв, усі проблеми вирішено, лишилося тільки вулиці перейменувати. Я не про любителів совка кажу – тих тільки могила вже виправить. Дай Боже їм довгих років життя:). А про так званих нейтральних нібито спостерігачів.

Мій дід по батьківській лінії був розстріляний 1937 року. Мою бабу, його дружину, посадили на вісім років таборів, де вона збожеволіла і решту життя доживала у психіатричній лікарні. Я оце собі думаю: якби їхні могили збереглися і над ними поставили пам'ятник того сучого енкаведиста, який вирік їм таку смерть. Думаєте, це правильно було б? Гадаю, що відповідь однозначна.

Так чого тоді вулиці наших міст мають називатися іменами убивць, іменами всяких леніних, кірових, каліниних і тому подібних кагановичів? Кажете, це наша історія? Так і Чикатило з Онопрієнком це теж наша історія. Ми чомусь не називаємо їхніми іменами вулиці.

Кажуть, що декомунізацію провадять комуністичними методами. Мовляв, дуже багато незгодних. Як ви думаєте, чому вона саме зараз відбувається, а не після проголошення незалежності? Та тому, що народ тоді ще ментально перебував в УРСР. Тепер ось дозрів. Принаймні активна його частина.

Адже це саме народ влаштував ленінопад. Пригадую обурені вигуки, коли пам'ятник Ленінові в Києві звалили. Ой-ой-ой, що ж це зараз почнеться!!! Нічого не почалося. Агресія була цілеспрямована і мала ідеологічне спрямування. Магазини, як дехто передрікав, грабувати не почали.

А незгодні – вони пасивні. Вони поверещать трохи і заспокояться. Вони не підуть своїх кумирів захищати. Бо насправді вони вже давно не кумири. А так – опудала якісь.