Енергетична безпека і силові структури традиційно були недооцінені з точки зору незалежності України. А тому й не дивно, що ми маємо сьогодні анексію Криму і фактично війну на Донбасі. Навіть не дуже поглиблений аналіз показує, що цього не було б, якби Україна була енергетично незалежною державою і мала незалежні силові структури. У цьому контексті та влада, яка принаймні розпочне реальну роботу по формуванню енергетичної незалежності та дієвих українських силових структур, здобуде народне і світове визнання як влада, яка реально сприяє формуванню самостійної України, як недавно докладалися (і успішно!) багаторічні зусилля для відновлення історичної пам’яті нашого народу. Тут не гріх було би частково перейняти, як тепер стало модним, недавній досвід Ізраїлю, зокрема його першого прем’єра Д. Бен-Гуріона. А до тих пір, поки не буде всіх елементів (у тому числі й згаданих) незалежності, всяка влада України буде владою УРСР: є атрибути держави, але нема повноцінної суб’єктності. Нехай навіть оновленої, але фактично керівництво УРСР.

 Тепер, подобається це комусь чи ні, є чотири основних складових сучасної української енергетики: газова галузь; нафтова галузь; електроенергетика, включаючи вугільну галузь; альтернативна енергетика. Всі чотири рівноцінні. Предметом нинішнього нашого аналізу є нафтопереробка в Україні.

Дехто твердить, що не варто в Україні розвивати нафтопереробку, оскільки держава не має достатної кількості своєї нафти. Таке цілком слушне зауваження спростовується, зокрема, двома фактами: По-перше, практично всі розвинені країни світу споживають відносно багато нафтопродуктів; як правило, мають свою нафтопереробку, але не мають своєї нафти – купують її на міжнародних ринках. По-друге: чи вдасться таким чином (ліквідацією своєї нафтопереробки) Україні відмовитися від споживання, зокрема, імпортних бензину і дизельного пального, тобто відмовитися від автотранспорту та іншої техніки і перейти наприклад на кінну тяглову силу? Ми ж не маємо достатньо своєї нафти! Відповідь на друге питання очевидна: зокрема, ніхто у нашій сучасній державі не пересяде з автомобіля на кобилу (важко, наприклад, уявити собі щоби всі громадяни України, міністри, прем’єр, президент відмовилися від авт і пересіли на коней). А значить питання забезпечення нафтопродуктами щонайменше є гострим.

Газета вже не раз писала про те, що зараз, як ніколи раніше, є актуальною побудова в Україні нового сучасного нафтохімічного комплексу, який би сприяв, зокрема, вирішенню питання щодо забезпечення українських громадян і промисловості високоякісними нафтопродуктами. Тобто, сприяв би щонайменше утриманню цін на нафтопродукти в Україні. Крім всього іншого позитивного, цей Комплекс був би серйозним чинником реальної (а не словесної) боротьби з корупцією. І т.д. і т.д.

Адже й справді. Якщо проаналізувати останні роки, то більшість обсягів нафтопродуктів високої якості в Україну імпортували. Зокрема, у позаминулому 2013-му році імпортували від 75% до 80% (дані розходяться). Решту 20% - 25% низькосортних бензину і дизелю виробили на своєму НПЗ (одному з 6-ти!) і ГПЗ. Тут варто наголосити, що в Україні є 6 великих НПЗ, які всі приватизовані; і ще один Шебелинський державний газопереробний завод (ГПЗ). Минулого року 5 приватних НПЗ простоювали, зокрема, тому, що їх продукція не мала збуту. Загалом в колишній УРСР перероблялося понад 50 млн.тонн нафти за рік. Є гідна (понад 150-літня!) школа нафтопереробки. Є висококваліфіковані кадри, які здатні повністю забезпечити українську нафтопереробку. Є попит на щонайменше понад 10 млн.тонн (якщо не рахувати контрабанди) світлих нафтопродуктів в рік і т.д. Але ж здебільшого є попит на ВИСОКОЯКІСНІ нафтопродукти, яких, на жаль, українські НПЗ не можуть виробляти (випускають низькосортні, які в народі називають помиями) через застарілу їх технологію. Приходиться користуватись імпортом, оскільки, як кажуть сусіди: «свято место не бывает пусто». Особливо коли йдеться про гроші за імпорт, інколи не контрольований.

Тут звертає на себе увагу та обставина, що всі імпортні нафтопродукти завозяться з тих НПЗ, які цілком або частково забезпечуються російською нафтою. Тобто, НПЗ, які в тій чи іншій мірі перебувають під явним або неявним впливом Москви. Отже, якщо би Росія захотіла раптом «попросити» своїх партнерів (НПЗ) припинити постачання нафтопродуктів до України (чому ніхто не може перешкодити), то вона такі можливості тепер, на жаль, має.

Від наявності нафтопродуктів та їх ціни залежить вартість всіх товарів і послуг в Україні. То ж виходить, що питання нафтопродуктів є питанням національної безпеки. Зокрема питанням зовнішнього впливу на ініціювання соціальних бунтів у нашій країні. Отже ми є свідками того, як питання національної безпеки приховуються комерцією – хоч примітивний, але мудрий метод іноземного поневолення держави. Пригадаємо як багато говорилося, що якийсь імпортер сплачує або не сплачує ввізне мито, але ніколи не піддавався сумніву сам імпорт нафтопродуктів. Ніхто, в тому числі колишня опозиція (нинішня влада), не аналізував чому зростає обсяг імпорту нафтопродуктів при своїх 6-ти НПЗ? Якими можуть бути наслідки? Як діяти? (В жодному разі це не треба сприймати як критику! Скоріше йдеться про прояв труднощів росту.) Хоча тут, якщо проаналізувати глибше, мова йде про ще більшу залежність від РФ, ніж по газу. А значить – про потенційну серйозну загрозу безпеці нашої держави. Словом, схоже на те, що від головного відверталася увага дискусіями про наслідки. А за одно і йшло «полювання» на тих, хто звертав увагу на першопричини проблеми.

Додатковим доказом спроможності або неспроможності Української держави впливати на формування цін на нафтопродукти є ситуація, яка складається на АЗС тепер, коли у світі падає ціна на нафту, а ціни на нафтопродукти у нас зростають. Ситуація тут щонайменше не зрозуміла, оскільки ціни на бензин і дизельне пальне затьмарені падінням національної валюти відносно долара. Але ж працівники нафтового бізнесу отримують зарплату у гривнях! Отже, навіть поверховий огляд дозволяє зробити висновок про те, що наша держава не має достатньо механізмів, щоби впливати на формування ціни на бензин і дизель на внутрішньому ринку. Держава може здебільшого просити власників українських НПЗ і АЗС не піднімати ціни. Але ніхто не може гарантувати успіху таких «прохань». Особливо, якщо раніше з окремими власниками вже хтось «попрацював». Наприклад з іншої держави.

В попередніх виданнях було детально проаналізовано, як можна протидіяти ситуації, в яку ми попали. Як упередити негативний розвиток подій, зокрема, і корупцію. Висновок один: треба в Україні терміново створювати новий, сучасний нафтохімічний комплекс за участі України, країни (країн) – власника нафти і країни, максимально наближеної до європейських принципів і ринків нафтопродуктів (ідеально: країни – члена ЄС). Окрім питань нафтопродуктозабезпечення громадян і економіки України, сучасний нафтохімічний комплекс сприяв би забезпеченню сировиною української хімічної промисловості. Тобто, крім всього, сприяв би забезпеченню робочих місць в Україні. Не кажучи вже про використання досвіду однієї з найстаріших в світі української школи в галузі нафтопереробки і українських фахівців.

Тільки, збудувавши такий сучасний нафтохімічний комплекс, держава цілком ринковим методом може вийти з пропозицією якісних продуктів на ринок бензину і дизеля, що, зокрема, сприяло б стримуванню росту ціни на світлі нафтопродукти на українських АЗС.

Крім цього, в рамках створення нафтохімічного комплексу можна було б реалізувати ініціативу 2005-го року про створення в Україні дослідницької бази і виробництва біоетанолу, які зараз особливо актуальні і в ЄС, і в світі загалом.

Очевидно, що для зовнішньої привабливості і стабільності необхідно було би вирішити питання диверсифікації джерел і шляхів постачання сировини (нафти) з міжнародних ринків на Комплекс. Таке завдання цілком посильно і найдешевше вирішити шляхом забезпечення можливостей аверсних поставок нафти нафтопроводом «Одеса - Броди» і реверсних поставок нафтопроводами «Дружба» і ЄНТК. А це можна досягнути шляхом насамперед переговорів як внутрі, держави, так і за кордоном. В цьому плані сприятливою є недавно повторена на найвищому рівні готовність польської сторони розвивати ЄНТК.

Беручи до уваги згадані й інші параметри, зокрема озвучені на цільових парламентських слуханнях в 2013-му році, було б оптимально розмістити новий нафтохімічний комплекс в містечку Новий Розділ на Львівщині.

Звичайно, створення нового нафтохімічного комплексу неодмінно наштовхнеться на спротив власників існуючих українських (радянських) НПЗ, які, на жаль, до цих пір не мали справжньої мотивації модернізувати свої заводи. Але й це питання вирішується. І прецедент в новітній Україні був – варто його повторити. Тобто невідкладно треба розпочати чесний і відвертий діалог з власниками існуючи НПЗ і спільно з ними шукати компромісну відповідь на проблему.

Часто на спротив нинішніх власників НПЗ накладається лобістська діяльність проросійської «п’ятої колони». Але і з цим можна впоратися, якщо є тверда політична воля.

Очевидно, що так чи інакше повстало б питання фінансування розробки і будівництва нафтохімічного комплексу. Адже мова йде щонайменше про 3 – 4 мільярди доларів США. Не менше коштувала б і належна модернізація існуючих НПЗ. До речі, для модернізації ніхто не спішить давати кредити. А щодо нового Комплексу є варіанти. Чому кредити? Хоча б тому, що в держави Україна вільних таких грошей не було, нема і найближчим часом не буде.

Варто наголосити, що всі питання нафтохімічного комплексу в Україні були пророблені в 2006 – 2008 рр. Але, на жаль, проект не був реалізований. Сьогодні до нього варто було б повернутися, оновити. Можливо, розширити, чи переформатувати коло учасників. Тобто, варто його зробити пріоритетом у внутрішній і в зовнішно-політичній діяльності, які не треба і навіть не можна розділяти. А для цього треба у кожну делегацію, групу як внутрі держави, так і за кордоном, крім фахівців, фінансистів та ін., обовязково включити патріотичних, перевірених дипломатів.

Однак, основним стимулом тепер є намір Казахстану будувати новий НПЗ. Про це однозначно заявив Президент Казахстану Н. Назарбаєв 25 грудня 2014 року на спільному з Урядом Казахстану засіданні. А в цій країні слова керівництва з ділом не розходяться.

Казахстан має 3 НПЗ загальною потужністю переробки понад 19 млн.тонн нафти в рік (переробили в 2013-му приблизно 14 млн.тонн нафти і газоконденсату). А видобуває Казахстан приблизно 70 млн.тонн нафти за рік (та ще понад 11 млн.тонн газоконденсату). І це без родовища Кашаган, яке активно освоюється (очікується приріст видобутку нафти приблизно 50 млн.тонн за рік). Отже для цієї країни актуально переробляти видобуту нафту і збувати нафтопродукти на стабільних ринках в себе і за кордоном. Звичайно, одним з найкращих варіантів був би ринок ЄС. Таким чином Казахстан міг би буди добрим партнером для нас у справі будівництва і експлуатації Комплексу. Тим більше, що Казахстан успішно вирішує питання експорту нафти в обхід Росії - через Каспійське море.

Варто відзначити, що Казахстан не єдиний із країн – власників видобувної нафти, хто міг би зацікавитися новою високоякісною українською нафтопереробкою. Є й інша країна, яка зацікавлена в сучасному українському НПЗ і має добрі стосунки з Казахстаном та іншими нафтовидобувними країнами. Але, якщо ми ще трохи позволікаємо, а Казахстан почне будувати НПЗ, то Україні буде суттєво важче втілювати свій проект. Трагедії не станеться. Хоча буде набагато важче. І, мабуть, на довго (як мінімум - на багато років) нам, українцям, варто забути про новий нафтохімічний комплекс. А значить й надалі бути залежними від кремлівських нафтопродуктів при своїй зруйнованій нафтопереробці.