Ще недавно в пошуках та ствердженні своєї національної ідентичності, окреслення пріоритетів сучасного розвитку української нації та пошуку історико-культурних ресурсів ми особливо звертали увагу в героїчне минуле нашого національно-визвольного руху першої половини ХХ ст.Але це не стало рецептом об’єднання та консолідації  суспільства. Революція Гідності та боротьба на Донбасі актуалізували нових героїв і нові символи, які можуть стати домінантними в структурі історічної пам'яті українців під кутом зору завершення процесу об’єднання української нації як громадянської спільноти. Проте, щоб саме так відбулось, недостатньо емоційного зриву громадян, потрібна свідома  діяльність в цьому напрямку еліт та влади. В іншому випадку розфарбовані у синьо-жовті барви мости і парканами втратять свої кольори, бо їх дощ змиє...

Кожне суспільство наскрізь пронизане минулим, історією, спадщиною, національними міфами, традиціями тощо. Якщо індивід не бере участі у практиках вшанування минулого, все одно його поведінка реалізується у координатах, сформованими пам’яттю. Остання, в значній мірі, наповнює ідентичність, культурні стандарти, цінності, комунікацію, досвід.

Реалізацією минулого у  сьогоденні, зокрема, займається  політика пам’яті, - втілення у інформаційному та публічному просторі суспільних норм, практик, подій, конструкцій та інших елементів, що пояснюють нашу історію. Мова ведеться про встановлення пам’ятників, проведення меморіальних та культурно-масових заходів, святкувань, створення  музейних колекцій, топонімічні назви, зміст шкільних підручників,  популяризацію літературних та мистецьких творів, інформаційну політику тощо. Політика пам'яті – важливий напрямок політики, який  формує національну позицію, соціальні та культурні координати, збагачує соціальний капітал особистості.

Політику пам’яті визначає та реалізує не лише державна та місцева влада, а й ініціативи «знизу»: громадські об’єднання, організації, рухи. Завдання влади полягає в тому, щоб сприяти, підтримувати та координувати зміст і сюжет проектів, що відбуваються в рамках політики пам’яті. 

Політика пам'яті зазнає також впливів зовнішних чинників, як от, іноземні фонди, дипломатичні установи. Вони, з одного боку, сприяють українським громадським організаціям в їхній діяльності, з іншого, окремі з них здійснюють роботу, яка стимулює не так об'єднавчі, як відцентрові процеси в українському суспільстві.

Ще донедавнав  українському суспільстві конфлікти, в основу яких були покладені різні підходи до трактування тих чи інших історичних подій, були постійним явищем. Нерідко вони супроводжувались актами вандалізму і навіть фізичним насиллям по відношенню до опонентів. Наприклад, на Черкащині відзначалась річниця діяльності холодноярців, а на Харківщині проросійськи налаштовані українці вшановували російське імперське минуле  біля пам'ятника Олександру ІІІ, що був споруджений за підтримки В. Путіна у жовтні 2013. Суспільство, здавалось, було в патовій ситуації "необ'єднання". Хоча україноцентричний підхід поступово здобував все більшу підтримку, але цей процес був дуже повільний. Зокрема, у квітні 2010 році більше 60% населення України не визнавали ОУН та УПА борцями за незалежність України, проте у жовтні 2013 їхня кількість вже зменшилась до 52%. Натомість кількість тих українців, які визнавали ОУН та УПА борцями за незалежність України, також повільно зростала,  відповідно, з 20% до 27%.

Соціологія наочно засвідчує, де вищий рівень національного самоусвідомлення, там вищий рівень проявлення патріотичної позиції, громадської активності, готовності до боротьби. На Заході України, виходячи з результатів опитування проведеного у липні 2014, вважають себе патріотами  95% мешканців регіону, а 99% готові підтримати Незалежність своєї держави. На Донбасі 69% вважають себе патріотами, і тільки 34% готові підтримати Незалежність, при тому, що 31% не визначився у цьому питанні. І ще важливий момент – переважна більшість мешканців усіх регіонів країни  ідентифікують себе як «громадянин України», а майже кожен другий мешканець Донбасу самоусвідомлює себе насамперед «мешканцем свого регіону», а кожен десятий, вважає себе «радянською людиною».

Отож на Донбасі спостерігалась радше присутність конформізму у культурній площині, і постійна аморфність до національних та патріотичних цінностей.

Політика пам’яті повинна формувати свідомого, принципового, із чітко визначеними цінностями та суспільною мораллю громадянина. Натомість, від проголошення Незалежності у 1991 році в Україні державна політика пам’яті формувалась на основі  гібриду з радянського, частково українського минулого, та технологіями, що фальсифікували національну історію. На  місцевому рівні – кожен регіон провадив свою політику пам’яті, часто вона суперечила одна одній, та існувала як вимушеність, а не динаміка; як формальність та декларативність, що фактично не мала суспільної ваги. 

Національна політика пам’яті узалежнювалась від зовнішньої політики і займала чи не останнє  місце у пріоритетах політиків, які надавали перевагу соціальним та економічним питанням, а насправді, займались корупцією та кумівством.

Отож без національного самоусвідомлення, розуміння минулого та власної культурної і національної ідентичності неможливо сформувати стратегію, пріоритети, основи стимуляції розвитку українського суспільтсва. Під час президенства Ющенка була реалізована перша спроба сформувати чітку позицію держави щодо національної політики пам’яті на основі україноцентричних підходів. Україноцентричний підхід пояснював історію як тяглість будівництва української державності, боротьби за її існування та незалежність, де кожна наступна епоха випливала з попередньої та інтегрувала у себе все найкраще з минулого. Саме тоді був заснований Український інститут національної пам’яті. Але ініціатива Ющенка зазнала невдачі. Це сталось через багато причин, однією з яких було те, що більшість мешканців Сходу України у цей час не сприйняли такої політики, що з одного боку викликало збільшення поляризації суспільства, а з іншого, як припущення, заклало необхідні основи для формування нового покоління.

Трагічні події Революції Гідності та військові події на Сході, не лише відкрили нову сторінку історії України, але й стали важливим переломним етапом в формуванні історичної пам'яті української нації. Вони дали українцям нових героїв й нові історичні символи, які, на противагу минулим, єднають абсолютну більшість громадян України. Кров'ю цих героїв скріплена від тепер єдність українських територій, єдність народів, які проживають в цій державі, а також підтверджено вірність Україні її європейському демократичному вибору.

З лютого 2014, коли Майдан виконав свою первинну ціль, україноцентричний підхід не достатньо широко втілився на практиці, а особливо у публічному просторі всієї країни, внаслідок швидкості та динаміки подій, але змінилась масово свідомість пересічного українця. Важливо, щоб ми отримали від цього реальний результат, бо існує все ж багато питань щодо нашого спільного минулого, а отже майбутнього. Тому ми повинні втілювати нову політику національної пам’яті, що насамперед включатиме україноцентричну основу, та елементи інших підходів, зокрема радянського, де відбулись значні економічні, наукові чи інші досягнення.

Існування різних оцінок та ставлення до минулого звичайно має місце, навіть, коли вони суперечать одне одному, але повинна бути чітка концепція загальнодержавної політики пам’яті, котра включатиме всі надбання минулого, формуватиме основні акценти, в межах яких розвиватимуться регіональні ініціативи. Національна політика пам’яті повинна знаходити конструктивний діалог з регіональними наративами, використовуючи демократичні принципи і здійсненням відповідної реакції, зважаючи на національну безпеку.

Передумови для такого діалогу різних рівнів влади та суспільства є, оскільки  кількість прихильників унітарної держави в Україні в 2014 році становить 74% за умови відповідної децентралізації влади. 

Має бути чітка політика на формування сильної, єдиної політичної нації  і в ній центральне місце повинно буди відведено увіковічненню пам'яті героїв Небесної Сотні та загиблим військовикам в АТО, як приклад  спільної боротьби всіх українців, незламності, жертовності за побратимів, відстоювання найвищих людських цінностей та прав. Ці постаті включають у себе всі найкращі риси, притаманні українській історії, формують відповідні установки серед громадян, кардинально змінюють мислення та світоглядні позиції, створюють нові культурні цінності, формують новий зміст соціальних та культурних фактів, стають інструментом виховання та етапом соціалізації особистості. Ці події мають відповідний капітал, щоб змінювати суспільні пласти, трансформувати суспільство. Тому вони ставатимуть  основою нової політики національної пам’яті. І якщо в цьому питанні не буде реальної ініціативи «зверху», то вона буде точно «знизу», при тому змінюючи не тільки теоретичний зміст, але й практичні методи їх реалізації.

Ці дві «колони об’єднання» є найменш спірними у своїй суті та сприйнятті суспільством. Тому що, зміст цих тем не є об’єктом дискредитації чи оскаржень, і навпаки сприймаються у позитивному тоні, оскільки відповідають очікуванням суспільства. Більше того, це викликає почуття спільного героїзму, жертовності, чи то пак – досягнення. Зважаючи на Революцію Гідності та події на Сході, підтримка Незалежності (08.2012 62% за, 26% проти; 08.2014 76% за, 12% проти), ріст патріотизму  (характеризують себе патріотом: 09.2010 76% "так", 15% "ні"; 08.2014 86% "так", 6% "ні") та національної ідентифікації зростає фактично до абсолютного рівня.

Тому чи актуальні зараз дискусії щодо С. Бандери, Р. Шухевича та інших представників національно-визвольного руху? Вважаю, що ні. Все і так ясно.

Україноцентрична парадигма в підходах до збереження історичної пам'яті перемогла. Сьогодні ми повинні об'єднуватись на прикладі нових героїв, тут наш реальний ресурс для перемоги та наступних успіхів. Збереження, формування та реалізація історичної пам'яті про героїв Революції Гідності та українських військових, що загинули в АТО - ось головне завдання політики пам'яті сьогодні. 

***

Важливо, щоб теоретичне опрацювання цієї теми не лишилось прерогативою  вузьких кіл  дослідників та академічних спільнот. Реалізація політики пам’яті повинна витримати основний зміст та нести ключову ідею подій минулого, налагодивши чітку координацію: центральна влада – регіональна влада – громадянське суспільство. Необхідна законодавча база, що сформує  правову основу для визначення термінів та змісту національної політики пам’яті.

Надання пріоритетності в застосуванні основних положень політики пам’яті  у маркуванні просторі, наприклад, перейменування центральних, а не другорядних вулиць міста; спорудження пам’ятників у економічно-ділових районів міст, де присутня велика кількість людей, а не на периферії.

На рівні уряду та місцевого самоврядування потрібно створити програми щодо відзначення пам’яті Небесної сотні та військовослужбовців, що загинули в АТО, з підтвердженим пріоритетним фінансуванням. Але важливо, щоб це був відкритий формат, щоб такі програми приймались на конкурсній основі із максимальним залученням представників громадськості, де перевагу надаватимуть новаторським і креативним підходам.

Зокрема, у календарний план проведення меморіальних заходів, який щороку формується місцевими адміністраціями і органами самоврядування, повинні бути включені події, присвячені героям Небесної сотні та учасникам АТО. Ці заходи повинні мати простий не заполітизований формат, не бути надміру офіціозними, не носити партійного характеру. Необхідно відійти від акцій ala офіційне покладання квітів,  нудних промов та шароварщини. Маємо запропонувати нові креативні підходи, наприклад, ексклюзивні виставки, художні пленери чи творчі вечори, флеш-моби, театралізовані представлення тощо. Наприклад, у Львові до річниці Революції Гідності проводилось віче-ретроспектива із залученням відеоряду, фотовиставки, літературної частини та виступів безпосередніх учасників подій.

Сьогодні також жваво обговорюються спроби втілення пам'яті про революційні події 2014 року в архітектурно-монументальних формах. Маємо відмовитись від радянського монументалізму та гігантоманії в підходах до цього й дати можливість більше експерентувати з сучасними формами втілення пам'яті, створювати не просто таблички чи пам'ятники, а нові «місця пам’яті», як от пам’ятник жертвам політичних репресій у Празі чи меморіал жертвам Голокосту у Будапешті.

У Львові ж наразі є багато охочих перетягнути на себе ініціативу встановлення пам’ятника Небесній сотні. Нещодавно, наприклад, пропонувалось його спорудити в Сихівському районі. На даний час у Львівській міській раді тривають обговорення  концепту майбутньому пам’ятнику із залученням громадськості.

У вересні представниками громадських організацій була відкрита меморіальна дошка Ю. Вербицькому, герою Небесної сотні, і нещодавно учаснику АТО у с. Гряда Жовківського району В. Поповичу, що загинув під Зеленопіллям.

Синтез цінностей молодого покоління та пам’яті про ще «так живих героїв» спричинить нашу перемогу, і не тільки на військовому фронті, але й на світоглядному.