Через тиждень після подій в Гюмрі, у президента Росії відбулась розмова з президентом Вірменії. Володимир Путін «ще раз» висловив співчуття, щодо трагедії, яка відбулась. Ось і вся реакція на вбивство громадянином РФ вірменської родини.

Втім, ані першого, ані другого-третього звернення очільника Кремля з цього приводу (що давало б підстави говорити про «ще раз») особисто я не знайшла. Зрештою, не дивує.

Для мене, українки з вірменським корінням, смерті в Гюмрі настільки ж болючі, як і смерті на Сході України. Загалом, для будь-якої свідомої людини така трагедія, де б вона не відбулась, прояв дикості, за яку хтось повинен нести відповідальність. Російська сторона пообіцяла, що рядовий Пєрмяков (обвинувачений у скоєнні дезертирства зі зброєю і вбивстві з особливою жорстокістю сім'ї Аветісян з 7 чоловік) понесе покарання згідно чинного законодавства РФ. Однак тисячі тих, хто сьогодні вийшов на вулиці вірменських міст з протестами, у справедливий суд не надто вірять. Якщо, звісно, цей суд - військовий трибунал Росії.

Формально, Москва, відмовляючись видати російського військового, не порушує норм законодавства. Громадянин РФ самовільно залишив межі військової часини зі зброєю і його було затримано російськими прикордонниками при спробі перетнути кордон Вірменії з Туреччиною. Згідно статті 61, частина 1 Конституції Російської Федерації, Росія не може видати свого громадянина іншій державі. Знову ж таки, формально, прикордонники цілком правомірно передали його органам військової юстиції, а не вірменській поліції.

Втім, відповідно до «Угоди між Російською Федерацією і Республікою Вірменія з питань юрисдикції та взаємної правової допомоги у справах, пов'язаних з перебуванням російської військової бази на території Республіки Вірменія», у справах про злочини та інші правопорушення, вчинені на території Республіки Вірменія особами, що входять до складу російської військової бази, та членами сімей цих осіб, застосовується законодавство Республіки Вірменія і діють її компетентні органи. http://www.mid.ru/bdomp/spd_md.nsf/0/5C6F65EA7472F276C3257DB900476325

Водночас, ця ж Угода передбачає виключення із загального правила, коли, в разі вчинення правопорушення, застосовується законодавство РФ та діють її компетентні органи:

- коли злочин вчинено на території пунктів розміщення російської військової бази;

- коли злочин скоєно проти Російської Федерації або осіб, які входять до складу російської військової бази, та членів сімей цих осіб;

- у справах про військові злочини.

Таким чином, оскільки вбивство було вчинене за межами військової частини проти громадян Вірменії, застосуванню підлягає законодавство Вірменії.

Ще одна правова колізія - сам факт затримання Пєрмякова. Якби останнього затримали за підозрою у вбивстві, то необхідність передати його вірменам не викликала жодних сумнівів. Однак військового затримали за військовий злочин - втечу зі зброєю з російської військової частини і спробу перетнути кордон.

Всі ці нюанси не мали б жодного значення, якби Росію можна було б вважати розвинутою, у правовому сенсі, державою. Якби РФ систематично не порушувала міжнародні договори. Якби мова не йшла про країну, де відмовляються видати громадян інших держав, незаконно та силоміць вивезених з власного дому. Зрештою, якби випадок у Гюмрі був єдиним і новим для обох сторін…

У 2012 році на території абсолютно необгородженого полігону, прилеглого до військової бази РФ у Вірменії, підірвалися і загинули двоє хлопчаків. Тоді командування військової бази не те, щоб не покарало винних, а просто проігнорували офіційні скарги.

Ще раніше, у 1999-му році, двоє російських військових на підпитку, озброєних АК-74, вийшли в місто і почали розстрілювати всіх, хто потрапляв їм на шляху. Загинуло двоє мирних мешканців, 14 було поранено. Однак і тоді російська сторона відмовилась видавати убивць Вірменії, за законами якої їм загрожувало довічне ув’язнення. А чим врешті завершився російський військовий трибунал - досі не відомо.

Слід також нагадати, що лише за минулий рік вірменський уряд виділив 21 мільярд вірменських драмів на утримання військової бази, яка повинна захищати Вірменію. Втім, чи буде російський «справедливий» суд шукати винних серед керівництва бази, яке не підняло жодної тривоги по факту зникнення свого військового, тобто по факту надзвичайної ситуації? Чи буде хтось відповідати за те, що цей військовий розгулював із зброєю в руках на території іншої країни? Питання відкриті. Зрештою, історія дає невтішні відповіді.

Ще один принциповий нюанс – реакція суспільства. І в 1999-му, і в 2012 Вірменія ніби «проковтнула» свавілля росіян. У 2015-му люди вийшли на вулиці. В цей же час в багатьох країнах світу відбувалися Марші миру проти терору (у Франції, і в Україні). І єдність людей, що спромоглися вийти через нетерпимість до несправедливості повинна дечому всіх нас навчити. По-перше, вміння не мовчати про злочин. По-друге, витримки для послідовних вимог - покарати винних та міжнародне осудження злочинців (від виконавців та замовників до тих, хто дозволив собі халатність по відношенню до зброї).

У випадку Вірменії, ці вміння дозволять їм нагадати РФ, що той факт, що Росія не видає своїх громадян (зрештою, як і будь-яка інша країна світу), не означає, що рядовий Пєрмяков та всі причетні до подій можуть хоч якось уникнути відповідальності. А офіційні керівники цієї величезної країни можуть дозволити собі не висловити на весь світ співчуття та не визнати вини саме за своєю стороною.