Перебування на Луганщині: між аплодисментами і "Градами"

Вистава "Нація" (за однойменним твором - Ред.) (не перебільшую нітрохи) відкрила другий Український - культурно-просвітницький - фронт на Луганщині. Сватове, Кремінна, Сіверодонецьк. Майже 2 тисячі глядачів. 

Скрізь одне і те ж: ми ЦЬОГО не знали; зброєю не достукатися до ген - тільки словом; чому ви у мирний час до нас не приїхали (а хто ж нас туди пускав, якщо в Донецьк три роки дорога була закрита театрові?); театр приїхав раніше від міністрів і генералів; мистецтво б'є точніше від мінометів...

Переповнені зали. Бурхлива реакція - посеред реплік крики "браво!", оплески. Повні очі сліз (перекажіть у Києві, що тут Україна).

Молодь! Багато заціпенілих від сюжету молодих людей, місцевих жителів. Сльози військових. 

Один солдатик: "Я ніколи не любив театру. Бо я ніколи не був у театрі. Але вистава справила таке враження, що я буду ходити в театр щомісяця. Як закінчиться війна".

Дві жінки: "Не скрываем - мы поддерживали сепаров, помогали им. Но этот спектакль заставил думать по-другому о событиях на западной".

А потім актори побували на блокпосту під Лисичанськом з колядою. Я відвідала поранених у польовому госпіталі, мала зустрічі в бібліотеках, на кількох блокпостах (цигарки, книжки, шкарпетки, засоби гігієни). У Трьохізбенку разом із Г. Москалем привезла автомобіль гуманітарної допомоги (гречка, цукор, олія, консерви, мука). Отут нас і "вичислили"...

Скажу вам так: коли на Водохреще стріляють по церкві і школі "Градами", то рано чи пізно відплата буде.

І ще скажу, що на Донбас потрібні ешелони не тільки гуманітарки, але насамперед тих, хто любить людей, має терпіння і уміє з ними говорити. Навіть, якщо вони тебе перший раз зустрічають не дуже привітно. 

Хоча за 5 днів жодної неприязні я ніде не відчула.