Щойно журналістка зі Львова дзвонила мені й питала - чи варто показувати сюжет про знущання над українським бійцем, як це роблять зараз наші ЗМІ, пояснюючи це необхідністю доносити інформацію.

На щастя, я не дивилася в ці дні телевізор - і тому здорова психічно. Моя думка - всіх менеджерів телебачення треба негайно привезти сюди, на схід, де ми перебуваємо зараз. І їх тут залишить самих, без водіїв і охоронців, без прямого зв'язку зі своіми " невідомими власниками", без ресторанів і закордонного паспорта. Наслідки можуть бути тільки корисні для глядачів. 

Чи варто показувати сюжет, створений пропагандистами з порушеною психікою? Організований для вкиду приниження, паніки, відчуття образи, болю? Чи варто це показувати, пояснюючи необхідністю інформувати? 

Варто інше - повчитися приїхати сюди у воїнів, у волонтерів, у лікарів, у водіїв, у медсестер, у офіцерів, у солдат, у міліціонерів на трасах, у продавців пиріжків, у таксистів (список безкінечний) розуміти життя не з ньюзрума, де, буває, повередишся, заплутавшись у соцмережах, що злили докупи правду й пропаганду. Приїхати - й почути: ми не здаємся!

Побачити солдат, які потужно стояли ще й тоді, коли бетон розвалився на пил. Побачити, що вони не здулися ні на хвилину - й рвуться в бій. І всі, хто поряд, - теж! І зрозуміти, що вся та бутафорія знімається тому, що кишка тонка, й маленького кремлівського психа рве од безсилоі люті.

А щойно я згадала питання одного з телеменеджерів, яке він поставив на нашому засіданні в Нацраді: "як все ж висвітлювати ту сцену в Донецьку зі знущанням над бійцем"? В принципі питання не до регулятора, а до журналіста. І відповідь моя така: коли росіяни дають пас, відбийте його так, щоби не забити банку собі.

Але погана новина для телевізора з полів - його відмовляються дивитися, вже не розбираючи, за кого він. треба задуматися й серйозно.