Світлий, ясний, сонячний світанок посеред безкраїх полів. Зимно, але мороз не припікає. Як для зими, можна навіть сказати, що тепло. Помаранчеве світло ранішнього сонця густо розлилося на снігу. Доброго ранку, країно!

Достатньо трохи повернути голову вбік – і ви бачите невелику вантажівку з написом «Груз 200», що стоїть біля входу в казарму групи цивільно-військового співробітництва в секторі «Б», тому самому, де Донецький аеропорт, де Піски, де нині щодня обстрілюють Мар’їнку, Красногорівку. Кажуть, що «Груз 200» зараз везе «груз», троє мертвих чоловіків. Ранок тут не добрий. Сонце над сніжними донецькими просторами згасає, хоч, здається, і світить далі так само ясно.

«Груз 200» поїде спочатку через ці сніжні поля, потім через блокпости, потім за Кураховим поїде вільною Україною, туди, де і нині вітаються: «Доброго ранку».

Коли розмовляєш зі звичайними людьми, які влітку-восени пережили там страшні обстріли, вижили, а потім, нарешті, дочекалися сякого-такого замирення у цій війні, коли лише час від часу скупо й дозовано пострілювали десь на околицях, відчуваєш, що їхній нинішній шок від відновлення обстрілів – це особливий стан. Люди кажуть, що «нервова система вже не витримує». Для решти України це можна передати через таке порівняння: уявімо, що після розстрілу Небесної Сотні, втечі Януковича й перемоги Майдану, одно дня раптом на Інститутській з’являються знову снайпери-стрілки з жовтими пов’язками й розстрілюють тих, хто прийшов вшанувати пам’ять загиблих Героїв.Відчай без меж, нездатність психіки це вмістити й збагнути. От приблизно те саме відчувають люди, які сьогодні щодня змушені ховатися у підвалах. Таким видається їхній біль.

Підвали узимку – це не лише страх. Підвали взимку – це пієлонефрит, це бронхіт, це сотні запальних процесів усіх можливих органів.

«Це ви з Києва до нас їхали? Спасибі, що згадали про нас тут», – каже 80-річна Валентина Яківна. Її дочка мешкає в Дніпропетровську. Жінка живе сама в Мар’їнці, вона вже дуже добре може проінструктувати, як треба ховатися від обстрілів. Дається взнаки півстолітній педагогічний стаж: грамотно, красиво, структуровано, спокійно, навіть з гідністю вона розповідає про кодекс поведінки в разі обстрілів. Чи можна з гідністю оповідати про те, як ховаєшся під час обстрілів від осколків? Як багато з нас, опинившись на її місці, не впали б в істерику?

Із Центру, з Києва, до таких, як Валентина Яківна, за ці місяці доїжджали, продиралися, пробивалися лише волонтери. Тисячі перераховують гроші на картки, сотні привозять продукти, медикаменти, теплі речі у волонтерські офіси й на склади, десятки координують усі ці процеси, одиниці проходять повний шлях від «А» до «Я». Цей шлях сьогодні включає ризик потрапити під артилерійський чи мінометний обстріл, ризик застрягнути в полях Дніпропетровщини в нічних снігових заметах, коли очі світ не бачать через білий застіл сніговий, через ризик, що хтось із місцевих плюне тобі в обличчя зі словами «Ви українці? Їдьте до себе, назад, нам нічого не треба», хоча таких людей дуже мало, повірте, мало; ризик отримати після всіх цих пригод запалення легень.

Якби мене попросили кількома словами описати унікальність роботи волонтера у прифронтовій зоні в ці дні й місяці, я б сказала так: мокра, гаряча спина під броником, червоні від недосипу очі й обморожені руки. Волонтерська група «Крила щедрості та турботи», яка возить допомогу дітям та літнім людям у зоні конфлікту, потрапила в селищі Опитне під мінометний обстріл, який, як пояснили військові, найімовірніше, коригував хтось, хто був зовсім поруч, у селищі. І все одно волонтери повертаються до цих людей із підвалів, будучи, по суті, єдиними, хто сьогодні бореться за їхні «серце й розум» у цих сутінках. Сутінках, що спустилися на всю українську землю, а не лише на ті сніжні поля, крізь які курсує «Груз 200». Де мінстець і президентська рать, яка б мала втілити в життя задавнений заклик Петра Порошенка до такої боротьби? Риторичне запитання. Вони сьогодні десь далеко, у невідомих тилах і штабах, а волонтери – на всім відомому простогоні.

Ці сутінки підвалів з їхнім сухотним холодом ховають багато персональних драм і трагедій. У когось чоловік пішов воювати за «ДНР», а дружина за Україну – родина розпалася. Вони розлучилися й стали ворогами У когось чоловік помер від серцевого нападу просто під обстрілом, коли поспішав рятувати старих батьків. У когось чоловік загинув за незрозумілих обставин. І вона – 25-річна вдова з двома чи трьома малими дітьми на руках. І не питайте, за кого саме воював її чоловік і де він загинув. Ця юна вдова нічого вам не скаже. Або, можливо, переконливо скаже неправду, побоюючись, що тільки в обмін на неї їй дадуть київську гуманітарну допомогу для дітей.

Тут не добрий ні ранок, ні день, ні вечір. Сюди приїжджає волонтерський гуманітарний «груз», а їде звідси «Груз 200». Це двостороння циркуляція війни. І коли війна зараз знову розгортається по всіх фронтах, ця циркуляція стає асиметричною: гуманітарні вантажі щодалі важче доправити до тих, хто їх потребує, а «Груз 200»…

Відкриваєш Facebook-стрічку – і дізнаєшся про загибель 8-річної дитини від прямого потрапляння снаряду в будинок у Мар’їнці.

Щоденна скорбота. Війна – це життя в скорботі, хронічній, щоденній, але життя. І дуже важливо, щоб ця скорбота була не путами для волі, не сковувала все єство, а була діяльнісною. Чи готові люди навколо у містах і селах вільної України, прийнявши факт цієї війни, жити в хронічній скорботі? Нікому не хочеться так жити. Тому, коли лунають пафосні заклики мобілізуватися всій країні й визнати, що ця війна стосується кожного, перед очима постає ця дорога між Києвом і фронтом, між вогнями та комфортом Печерська і останнім блокпостом українських сил під Донецьком, напроти шахти «Трудовської», або оця висота між українським підвалом і гірськими вершинами на далеких закордонних курортах, де й цього року відпочивали представники української політичної та бізнесової еліти. Війна війною. Скорбота скорботою. А відпочинок за розкладом і законами мирного часу.

Це природньо, що нікому не хочеться жити в хронічній скорботі, та ще й при цьому постійно діяти, рухатися, робити вольові вчинки. У цьому, можливо, найбільший виклик для нас усіх.