«Вони так поспішали до Європи, що забули навіть  взяти з собою рідну мову й культуру», – так колись скажуть про  сучасних українців їхні діти чи онуки. Вони досконало вивчили англійську, але не напишуть грамотно найпростішого диктанту українською мовою, бо вже забули те, що вчили у школі...

Вони  знали програмування, але не бачили доцільності у створенні українських серверів. Вони зверхньо дивилися на  класиків української літератури, читаючи в оригіналі «Улліса». Вони не змогли назвати 10 сучасних українських поетів, 5 художників, і навіть одного сучасного українського композитора. Вони побували у Стоунхенджі, але ніколи не бачили Діравий камінь у Стільсько. Вони не знали напам»ять 600 народних пісень, як  випускники японської середньої школи.

Скептики скажуть, що з таким ставленням влади  до національної культури  не буде вже ні мови, ні історії, але це  не так.

Ті люди, які зараз розпачливо волають до Міністерства освіти не скасовувати у вузах філософії, історії України і української мови, які збирають підписи під петиціями, вони зроблять все, щоб в Україні була Україна. Вони змушені зараз, під час війни, коли існує загроза знищення цілого народу і навернення його в рабство, захищати фундаментальне право людини вивчати і знати історію та мову своєї країни. Наполягати на дерусифікації і водночас боротися проти де- українізації. Чомусь усі швидко забули, через що Кремль попхався до Криму, а потім на Донбас. Захищати русскоязичних. Пролилися ріки крові, але навіть це не змусило бути мудрими і найперше зупинити потік ворожої пропаганди.

Чому мовчать університети, академічні установи? Чи їм все одно – готувати гастарбайтерів, чи громадян, здатних мислити в контексті української історії та українських реалій, щоб принести благо Вітчизні? Якісна вища  освіта не може бути без потужної гуманітарної складової. Бомба в руках інтелектуала без моралі – це те саме, що граната у мавпи.