- Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим! - звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів: Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. 

Хто він? Як потрапив до рук москалів?

26 січня (8 лютого) 1918 р. після п'ятиденного гарматного обстрілу червоні війська Муравйова увійшли до Києва. Столицю УНР більшовики буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито Київського митрополита Володимира. 

27 січня (9 лютого) 1918 р. уночі урядовці УНР утекли з Києва до Житомира, кинувши армію напризволяще. Михайло Грушевський тужив за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів скаже латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Павло Скоропадський ще у грудні 1917-го пішов у відставку. Симон Петлюра зберігав позу зобиженої дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону.

Армія оборонців УНР цього не знала. Цієї ж ночі крізь хурделицю з Білої Церкви до столиці мчало авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва. Крім комкорпусу, в салоні був начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю кулеметної застави більшовиків.

Полонених привезли до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику перейти на бік більшовиків, але всі відмовились. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали у генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську - одного з численних місць більшовицьких розстрілів. Муравйовці повели полонених на схил поблизу стін училища й наказали стати до них спиною, це обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам у вічі!» 

Яків Гандзюк помер не одразу: двометрового велетня матросня добивала по-звірячому, на його тілі нарахували дванадцять багнетних поранень. 
Влітку 1918 року в одній із братських могил впізнали тіло генерала Я. Гандзюка (він мав зріст понад 2 метри та унікальну бороду). Його поховали на схилі Дніпра у Видубицькому монастирі. На дубовому хресті була фраза про генерала, по-звірячому вбитому більшовиками.

Звісно, нас привчили називати загарбницьку війну РФ проти УНР «громадянською війною», наші герої або стиралися з генної пам’яті, або трактувалися бандитами. От і зникла могила Якова Гандзюка. І тільки в кінці 90-х із США прилетіли онуки генерала, упорядкували дідову могилу; поставили пам'ятник із зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».