Моя теща викладає географію в одній з київських шкіл. Розповідає, що з початком війни до них перевелось багато дітей зі сходу України. Дехто живе в поселеннях біженців, інші з родинами мешкають в орендованих квартирах. Серед батьків є специфічні особи, а от діти досить швидко влились в колектив і в навчанні нічим не відрізняються від киян. Ну, тобто, є відмінники, хорошисти, двієчники і прогульники – як всюди.

Мене, звісно, цікавило їх є відношення до України. Пропаганда зробила свою справу і я вже уявляв порвані прапори, запльовані рушники та пошкоджений портрет Кобзаря. Але мама дружини впевнено заявила, що нічого подібного немає і навіть додала - вчителі української задоволені знанням мови у Донецьких і Луганських малих. Там, звісно, не Фаріон працює, але роскидатись похвалою вчителі не звикли. Мій допит продовжувався ще з півгодини, коли теща все ж розкололась. "Є одна відмінність!" - з надією на порятунок заявила вона - "Там діти чомусь по-іншому контурну карту заповнюють!" Далі йшло важливе пояснення про якісь там кольори ручок, чи фломастерів, але я в тому нічого не тямлю. Да то і не важливо.

Розумієте, єдина відмінність дітей полягає в кольорі фломастерів. Фломастерами! І поки вони тут лише від нас з вами залежить: полюблять вони Україну, чи будуть топтати прапори. А фломастери нехай вже обирають на всій розсуд.