Роль України у міжнародній політиці настільки зведена нанівець, до нас настільки втратили інтерес великі гравці геополітичної дошки, що фотографування Віктора Федоровича з Бараком Обамою — вагоме досягнення (без жодної іронії) української дипломатії.

Як це не банально звучить, але після «Помаранчевої революції» Україна раптом викликала цікавість у світі. Нас почали розглядати як самостійний цивілізаційний проект. З боку численних експертів надходили схвальні прогнози - у дусі пророкувань Deutsche bank початку 90-х, який вірив у перспективи України стати найбільш розвиненою державою пост-СРСР.

Авторитетні міжнародники-політологи на кшталт Збігнева Бжезинського щиро вірили у спроможність України стати альтернативним геополітичним центром-противагою російському неоімперіалізму.

Нас сприймали як серйозного гравця, і стратегічна роль України зростала. Варто згадати хоча б гучну статтю Юлії Тимошенко в найвпливовішому у світі журналі з міжнародної політики Foreign Affairs під назвою «Стримування Росії». Її думки щодо розбудови стосунків з Кремлем викликали міжнародний резонанс і гостру відповідь тодішнього міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова.

Українській державі присвячували безліч статей, дисертацій і книг. Всім було цікаво дізнатися про український феномен громадянського протистояння авторитаризму - і його перспективи.

Я не можу точно описати збільшення інтересу до України з боку західних суспільств, оскільки там не жив. Проте легко згадаю про (часом нездоровий) інтерес до українських подій в Росії: благо, мав нагоду перебувати на теренах нашого «братнього сусіда».

До подій 2004 року більшість рядових росіян, експертів і істеблішменту сприймали Україну як провінцію. Але «оранжевый переворот за счет американских долларов» кардинально змінив ставлення до нашої країни. Кремль звернув увагу на українські організації Росії: в одні він намагався (і часто успішно) поставити своїх людей; інші — позбавити реєстрації, а треті — купити грантами.

Безліч провладних «мозкових центрів» переорієнтували свою роботу на Україну. Вивчали буквально все, що тільки можна — від ролі молоді у протестних діях до історичних питань. Російська «україністика» буквально розквітла.

Звісно, більшість публікацій і досліджень носили замовний і антиукраїнський характер. По телебаченню крутили документальні фільми про життя Степана Бандери і Романа Шухевича, діяльність ОУН-УПА. На полицях книгарень з'явилися науково-популярні книжки про український національно-визвольний рух.

Шедевром кремлівського конспірологічного маразму можна назвати роботу «Бандеризация Украины - главная угроза для России», сенс якої звівся до наступного: з «братнього народу» помаранчева Україна перетворилася на ворожу до РФ державу, тобто, стала прямою загрозою. У стилі «Протоколів сіонських мудреців» автор розповідав про створення на території російської держави цілої мережі бандерівців, які сидять навіть у Кремлі. Я ніколи так не пишався за батьківщину, як під час читання цього агітпропу.

Разом з тим, незаангажовані російські історики видавали цікаві дослідження. Не можна не згадати монографії Олександра Гогуна і Тетяни Таірової-Яковлевої про УПА і гетьмана Івана Мазепу (у серії «Жизнь замечательных людей») відповідно. До них ще варто додати тематичні збірки з документів, статей і уривків монографій під назвами «Бандеровщиша», «Махновщина» і «Петлюровщина».

Росіяни — демократи, націоналісти, совкофіли, імперці — уважно стежили за Україною. Кожен трактував події на власний розсуд. Однак ми були предметом постійного обговорення і наслідування. Російські опозиційні рухи і партії чомусь вчилися демократії і боротьбі з авторитарним режимом не у грузинів (які мали на рік раніше свою революцію), а саме в нас. Українці їздили до колег ділитися передовим революційним досвідом.

З усіх гріхів Віктора Федоровича (водночас, це і найголовніший провал його політики) найбільшим є створення умов для падіння зацікавленості до України з боку впливових держав. Навіть сусідня Росія вже не приділяє такої уваги, як це було до 2010 року.

З головного конкурента і суперника на просторі СНД ми перетворилися на «уездную губернию». Для Кремля українська держава — це чергова Брянська або Воронезька область. Керманичі успішно здали один за одним національні інтереси. Вони не пропонують ексклюзивного цивілізаційного, геополітичного, світоглядного продукту. Всі їхні законопроекти і будь-які інші ініціативи — суцільний «копіпейст» з російських оригіналів. Ми втрачаємо своєрідність і остаточно перетворюємося на сіру пляму на карті світу.

Україна фігурує у світовій пресі винятково у зв’язку зі скандалами — спробами влади обмежити демократичні свободи. На міжнародні зустрічі нас по інерції ще запрошують, але відводять нам не більше, ніж роль мовчазного слухача. Давоський Світовий економічний форум або Ялтинська європейська стратегія красномовно підкреслюють падіння інтересу до України. Все менше західних високопосадовців відвідують заходи, пов'язані з нашим урядом. А тут ще «несподівано Резолюція Сенату США вдарила «регіоналам» нижче поясу.

Адже навіщо знайомитися, вивчати і витрачати ресурси на країну з авторитарним режимом? Ми можемо зацікавити іноземних експертів хіба як матеріал для досліджень щодо ескалації авторитаризму.  

Нещодавно я натрапив на аналітичну статтю про вивчення «м'якої сили» (soft power) Китаю. Провідним інструментом китайців у посиленні свого впливу і формуванні позитивного іміджу країни є Інститути Конфуція, які функціонують при іноземних університетах. Вони відповідають за ознайомлення якомога ширшого гола студентів і молодих науковців з китайською культурою і мовою.

Китайські експерти зазначили, що бажання все більшої кількості іноземців зрозуміти Піднебесну через вивчення китайської мови вказує на збільшення потужності КНР. Поступово зростає зарубіжний інтерес до видань, які розповідають про китайські реформи, економіку і шляхи розвитку. Цікаво, чи існує в нашого МЗС хоч якась статистика щодо збільшення зацікавленості до вивчення української мови, культури і видань, що розповідають про вітчизняні реформи, економіку та інші сфери? Напевне, нас би налякали результати. Наразі українська дипломатія може записувати собі в актив лише спільні фотографії Віктора Януковича з першими особами найпотужніших країн світу.

Микола МАЛУХА jesfor