З початком російської аґресії проти України часто обговорюють питання, коли саме Кремль почав креслити військові загарбницькі плани. На мою думку, на це абстрактне питання можна відповісти впевнено — з першого ж дня української незалежності. 

По мережі ходить посилання на статтю російського бородатого політолога Максима Соколова з тих перебудовних часів, коли кон’юнктура в РФ ще не повернулася в бік закритого суспільства. Тоді, на початку 90-х, ще здавалося, що демократичний поворот у Москві це назавжди, що реванш старого режиму можливий тільки в колишніх відсталих республіках у вигляді радянських заповідників. Ще не була забута «Котлета по-київськи» старшого Буша, котрий переконував наших комуністів не відокремлюватися, а ті набільше боялися не народу, а московських демократизаторів. Тодішня суцільно червона українська Рада виглядала безнадійною, керівництво недієздатним, а збереження ядерної зброї означало збереження її в руках збанкрутілого нереформовуваного режиму, що не забариться застосувати її для шантажу. І от саме тоді в Москві вперше виринуло питання можливої військової окупації Криму, наочно демонструючи, що для сусідів немає різниці, демократична влада в Кремлі, радянська чи імперська, що російська загроза ніколи не зменшиться. А для росіян питання полягає не в тому, чи треба нападати, а в тому, чи можна напасти зараз без серйозних наслідків і ризиків. Тому найбільше заперечення й тоді напирало не на непотрібність аґресії, а на поки нераціональність:

Саме під час тієї кризи я навчався на військовій кафедрі. Зрозуміло, перше запитання студентів до викладачів у формі було про те, чи зможе Україна відбитися від збройного нападу. Але офіцери наче не розуміли. Для них воювати з РФ, в академіях якої більшість з них навчалася, у військових підрозділах якої служила, було чимось настільки неймовірним, що навіть припустити саму можливість висадки російського десанту в Криму, захоплення адміністративних будівель і військових частин, проголошення території російською виглядало чимось з області нецікавої фантастики. — Це неможливо, бо абсолютно неможливо, — відповідали вони. — А тепер перейдемо до вивчення слабких місць оборони країн ворожого блоку НАТО, нашого потенційного супротивника. — Поговоримо про те, як ми їм всипали перцю у В’єтнамі. Відбивати напад єдиного можливого аґресора нас навіть не готували.

Було зрозуміло, що з таким настроєм професійних військових жодна зброя не допоможе відбитися. Ні звичайна, ні ядерна. Через цю неготовність тодішня криза завершилася відстрочкою, зафіксувавши українську поразку. Україна була змушена перетворити Кримську область на автономію, віддати росіянам флот і погодитися на багаторічну аренду бази, в обмін на хоч якісь ґарантії територіальної цілісності підписати Будапештський меморандум. Гадаю, за минулі з того часу двадцять років наші майори й капітани мали дослужитися до штабів та великих зірок, саме вони тепер мають ставити задачі підрозділам у війні, до якої не були готові настільки, що й уявити не могли. А потенційний загарбник був готовий уже тоді...