Підстава для цього – дві крихітні норми, які 12 лютого парламент вніс до закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)". Ініційовані Мінюстом та презентовані в межах так званих "грузинських ініціатив" ці норми дозволяють реєстраторам надавати "інші платні послуги, пов’язані з державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" та "інші платні послуги, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за бажанням заявника.

Яку купу грошей доведеться викласти за реєстрацію, і що саме являтимуть ці "інші послуги", має ще визначити Кабмін. Але вже сам факт існування такого розпливчатого формулювання дуже насторожує. Чому?

В Україні склалася ганебна практика, за якої держава, коли надає громадянам чи бізнесу свою послугу, фактично, змушує їх сплачувати за неї кілька разів. Як це відбувається на практиці? Дуже просто. Наприклад, заповнення бланку від людини потребує участі чиновника – заплатіть. Потрібна його консультація щодо цього – ще раз заплатить. Треба доставити документи заявнику чи іншій організації – знову заплатіть. Саме за такою схемою працює Мінюст при реєстрації шлюбу. Ще вигадливішими у стягуванні платні є Державна міграційна служба, Державна автомобільна інспекція, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (яка перейняла функції Державної санітарно-епідеміологічної служби). У них переліки платних послуг включають не лише консультування, а й експертизи, плату за бланк, надання висновків, видача дозволів, ліцензій, паспортів та інших документів. Формально, все це – "інші послуги". Але за суттю, за здоровим глуздом те, що зветься "іншими платними послугами" в Україні фактично є подрібненою платою за одну послугу, яку замовляє людина. Звідси й беруться по три-чотири квитанції за одну послугу: державне мито, "за послуги … служби", "за бланк", на "інформаційно-консультаційні послуги". Хоча реально людина замовляє одну послугу: реєстрацію шлюбу, оформлення ліцензії, отримання паспорта, реєстрацію транспортного засобу.

Якщо спитати у громадянина країни Європейського Союзу, скільки коштує його паспорт чи водійське посвідчення, то він скаже одну суму. А українець буде перепитувати – а це включно з платою за бланк? А немає інших квитанцій?

З точки зору теорії державної влади, заповнення заяв, консультування відвідувачів  – це все частина роботи чиновника, яка починається з моменту візиту людини в його офіс, а не з моменту отримання заяви і початку паперової роботи в неприйомний час. За неї він отримує плату за послугу від людини і заробітну плату від держави-роботодавця. Адміністративний збір за реєстрацію за своєю природою вже має включати і консультацію відвідувача, і заповнення його заяви (у разі потреби), і відповідь на його телефонні дзвінки, і зарплату реєстратора, і картридж в принтер в його офісі, і гроші на Інтернет, щоб внести дані в державний реєстр. Всі ці елементи невіддільні від роботи чиновника. Навіть якщо послуга безкоштовна, чиновник їх все одно виконує.

Дроблення плати за адміністративні послуги на різні платежі – це українське ноу-хау. І ця практика настільки зручна для уряду, що пропозиції громадських експертів збільшити офіційне державне мито (адміністративний збір) та відмовитися від непрозорих розрізнених платежів, в нього не викликає ані підтримки, ані навіть розуміння.

Повертаючись до ініціативи Мін’юсту поширити непрозорі "добровільні" платежі ще й на реєстраційні послуги, хотілося б думати, що насправді ці негативні прогнози – лише недовіра і що Мін’юст під "платними послугами" матиме на увазі щось дуже чесне і водночас інноваційне, про що ми не здогадуємось. Та і люди в один голос кричать, що готові чиновникам офіційно доплачувати "за сервіс", аби тільки працювали швидше, без черг і надійніше.

Але потрібно розуміти, що природа держави і чиновників – це не заробляння грошей. Їх природа – якісно служити людям, раціонально використовуючи професійний ресурс державних службовців. І висока якість роботи державного службовця в обслуговуванні громадян – це має бути стандарт, а не розкіш, за яку потрібно доплачувати в непрозорий спосіб.