Найцікавішою особливістю сучасної політичної думки – і коли йдеться про експертів, і коли ми читаємо коментарі користувачів соціальних мереж – стала майже релігійна віра у Володимира Путіна. Причому віру цю поділяють як полум’яні шанувальники, так і опоненти російського президента. Перші впевнені, що Путін вже всіх переграв – і буде перегравати. Інші переконані, що в сучасному світі ніхто не може протистояти російському президенту – американський президент нерішучий, європейські лідери слабкі, українські корумповані. Словом, цих людей, глибоко занепокоєних майбутнім сучасного світу, Путін теж всіх переграв!

Між тим, історія політичної кар’єри Володимира Путіна – це історія нездійснених бажань і політичних поразок. Путін вигравав тільки тоді, коли за ним стояли куди більш могутні, впливові і стратегічно мислячі люди – в усіх інших випадках він відступав і не вже не міг втілити в життя свої амбітні плани.

Єдине реальне самостійна політична дія Володимира Путіна – це керівництво політичним штабом Анатолія Собчака під час передвиборної кампанії в Санкт-Петербурзі. «Прораб перебудови» зазнав принизливої поразки від свого колишнього заступника Володимира Яковлєва. Команда Собчака була нещадно розгромлена цим авторитетним регіональним політиком, втратив свою роботу і Путін, який змушений був починати нове життя дрібного чиновника в адміністрації президента Росії Бориса Єльцина. Навіть коли Путін став президентом, він нічого не зробив з Яковлєвим, який очолював тоді антиєльцинську партію «Вся Росія». Яковлєв ще довго залишатиметься господарем «північної столиці», а Путін буде готуватися до його відставки.

В кабінети прем’єр-міністра і президента Російської Федерації Путіна практично за руку привів російський «майстер королів» Борис Березовський. Саме Березовський переконав Єльцина поставити на Путіна, а не на колишнього прем’єра Сергія Степашина або главу Російських залізниць Миколу Аксененка. Саме Березовський створив для Путіна партію «Єдність» і направив до нього своїх журналістів, які облагороджували тоді непублічного, насилу здатного висловити свої думки чиновника. Внесок Путіна у досягнення влади в Росії практично дорівнює нулю.

Путін так ніколи і не позбувся б від всесильного «олігарха», якби не конфлікт останнього з сімейством монарха-пенсіонера Бориса Єльцина. У результаті спецоперації з видалення з країни Березовського та іншого «олігарха», Володимира Гусинського, який грав на боці ceпротивників Єльцина, Путін виявився оточений висуванцями єльцинської «сім’ї», які досі займають ключові чиновницькі посади в державі.

Путін і не намагався послабити вплив своїх нових покровителів, слухняно виконуючи їхні бажання і здійснюючи олігархічну програму. Йому допоміг випадок – розкол в «сім’ї» з приводу конфлікту двох стовпів олігархічної системи – Михайла Ходорковського і Романа Абрамовича. Ходорковський опинився у в’язниці, його прихильники – у відставці, а тріумфатор Абрамович став мало не новим Березовським російської політики. Але все ж у Путіна вперше з’явилася можливість самостійно керувати країною і проявляти хоч якусь політичну ініціативу. З цим завданням він не впорався. З чим впорався – так це з маргіналізацією політичного життя і деградацією правлячого класу.

Бездарна кадрова політика Путіна – безбарвні прем’єри, слухняні міністри, офіцери КДБ середньої руки – сформувала, нездатну відповідати на виклики, корумповану номенклатуру клептоманів. Але навіть у цій ситуації Путін програв «сім’ї» Єльцина бій за свого наступника, коли відмовився від ідеї обрання новим президентом Росії генерала-чекіста Сергія Іванова і погодився з висуненням на вищий пост у державі ставленика «сімейних» Дмитра Медведєва – політика, втім, настільки слабкого, що навіть якщо б він став Господом Богом, все одно вважав би своїм вищим досягненням в житті «селфі» зі Шварценеггером.

Той Путін, якого ми знаємо зараз, починається від моменту знаменитої «рокіровки», яка остаточно підбила риску під російським політичним життям і сприяла формуванню нового «ближнього кола» президента з особисто і ментально близьких йому людей. При цьому навіть тут немає єдності поглядів на поведінку в екстремальній ситуації, в якій Росія опинилася внаслідок авантюрної політики «нового Путіна» – монарха і самодержця.

Поки що Путіну не вдалося досягти жодної з справжніх цілей, які він ставить перед собою. Україна, яку він розраховував зробити слухняною колонією, відповіла йому Майданом. «Новоросія», яку він збирався перетворити на власний протекторат, відповіла йому спочатку байдужістю, а потім – ненавистю. Лідери країн Євразійського союзу роблять все можливе, щоб дистанціюватися від непередбачуваного партнера. Економіка тріщить по швах і немає нікого, хто б знав рецепт її одужання. Суспільство деградувало, позбулося інстинкту виживання і практично не здатне впливати на владу і змінити її самовбивчу політику. Якщо це – перемога, то що тоді така поразка? І при цьому необхідно пам’ятати, що ключові посади в державі – глави уряду, міністра оборони, зрештою – людини, що відповідає за розкол України – займають зовсім не друзі Путіна, а представники «сімейного», єльцинського клану, які очікують свого часу.

Контроль за внутрішньою політикою все ще в руках представників нібито розгромленого, але все ще живого клану номенклатури, що протистояла Єльцину і Путіну в 1999 році – партії «Отєчєство», яка прагнула провести в президенти Євгена Примакова. Та й сам Примаков, патріарх тих, хто жадає демонтажу постєльцинського режиму і вигнання з раю його адептів, тепер ходить до Кремля...

У цьому сенсі Путін все менше походить на Єльцина, який за допомогою танкових гармат розгромив усіх своїх ворогів в еліті – і все більше на останнього радянського президента Михайла Горбачова, який добровільно оточив себе таємними недоброзичливцями. Результатом цієї горбачовської нерозбірливості і страху перед змінами і сильними особистостями став серпень 1991 року і крах Радянського Союзу. Путін повторює шлях одного зі своїх попередників у Кремлі з фотографічною точністю.