Феномен соціальної психології жителів Донбасу - тема з розряду вічно актуальних. Звісно, не варто й не можна її перебільшувати, не можна всіх донбасівців - як і жителів будь-якого регіону - змальовувати як однакових, геть позбавлених індивідуальності істот. І все ж, особлива соціальна психологія донбасівців має місце.

Перший приклад - нещодавній черговий фейк російської пропаганди: якась буцімто жителька Дебальцевого нібито на власні очі бачила український чи то танк, чи то БТР, на якому сиділи п’яні, як вона витончено висловилася, "негри". Добре, хоч не "нігери" - хоча серед російських "інтернаціоналістів", а тим паче "антифашистів" заведено казати саме так: або "нігери", або "мавпи чорнозаді". Тож подякуймо буцімто дебальцівчанці хоча б за це.

Звернімо увагу на інше: ті "негри" були геть п’яні. Якби ж вони на тому БТРі танцювали хіп-хопа, якби грали в баскетбол, якби декламували реп! Усе було б о’кей, можна було б навіть повірити. Ні, не питаймо, як та буцімто дебальцівчанка розгледіла ступінь їхнього сп’яніння на БТРі, коли він їхав. От ви можете визначити, до якої міри п’яними є люди, яких ви бачите у вікні тролейбуса? Спитаймо краще інше: а на балалайці ті п’яні "негри", часом, не грали? А матерних частушок, часом, не співали?

Бо "геть п’яні" - це типовий негативний стереотип про власне Донбас, а ще про Росію. Американські "негри" цим якось не уславилися. Ні, трапляється, звісно, всяке й скрізь: будучи студентом, я на власні очі бачив у борошно п’янючого правовірного бахрейнця - спадкоємця благочестивого бедуїнського роду. Тут, у Києві. З темношкірими американцями таке теж, мабуть, буває. Але наскільки це система - аж така, щоби стати стереотипом?

Але донбаська публіка проковтнула й навіть не закашлялася. І правильно: якщо Донбас - це центр світу, то й в усьому світі все таке самісіньке, як і в Донбасі, з такими самими позитивами й із такими самими негативами.

Другий приклад - протилежний. Київ, біженка з Донецька. Налаштована проукраїнськи, переконує, що "референдум" було нахабно підтасовано, й насправді більшість за "ДНР" не голосувала. Розповідає про злочини, що кояться в Донецьку, й зокрема кадировцями.

І от мова заходить про Ріната Ахметова. Знаєте, я пам’ятаю брежнєвські часи - але й "дорогому Леонідові Іллічу" такої алілуї не співали. І так Ахметов уже дбає про Донецьк і донечан, і стільки вже добра він їм зробив, і все добре в Донецьку - завдяки Ахметову й тільки йому. "!Донецьк називали містом троянд, - каже донечанка, - то це він був таким завдяки Ахметову, це Ахметов його таким зробив".

"Місто троянд" - так справді звали Донецьк. Їх, троянд, у місті справді було дуже багато - у центрі мало не на кожному кроці. Ще 1970-х років. 1975 року оце гасло "місто троянд" уже точно було в Донецьку загальновідомим. Рінатові Ахметову тоді було дев’ять років. Точніше, навіть неповних дев’ять.

Моїй співрозмовниці - явно не двадцять і навіть не тридцять. Вона, здавалося, мала б пам’ятати, що "містом троянд" Донецьк став досить давно - принаймні, набагато раніше, ніж на його інформаційних обріях з’явився пан Ахметов. Щонайменше на півтора десятиліття раніше. Але ні, не пам’ятає. Стереотип про доброго всемогутнього царя й володаря геть витіснив власні спогади.

І третій приклад - давній. Не писав про нього я досі з однієї причини: якби не чув на власні вуха, й сам би не повірив.

2006 рік, поїзд Ужгород - Київ. Сусідкою по купе виявляється жіночка, здається, з того ж таки Дебальцевого. Судячи з розмов - зі щонайменше вищою освітою. А це був якраз той час, коли Україна тішилася з януковичівського ляпу - "Анни Ахметової".

Ні, у поїзді про це не було й мови. Просто, як і годиться, перебравши кілька різних тем, сусідка переходить на тему життя в її рідному місті. "Скільки ж для людей робить Рінат Ахметов! Стільки ж уже для міста робить! Таке ж воно стало красиве й доглянуте - й усе завдяки йому, Рінатові Ахметову" - й далі йдуть десятки піднесених епітетів, йому адресованих. Варто зазначити, що рівно за два місяці до цієї розмови я був у Дебальцевому, бачив його на власні очі, й враження раю земного місто аж ніяк не залишило.

Аж тут моя співрозмовниця ставить переможну крапку: "Він же - онук Анни Ахметової! Так-так, тієї самої!" Я в нокдауні, й тільки й можу, що вичавити з себе: "Ахматової". "Ну, то й хай Ахматової, але однаково він її онук!" - радісно підхоплює співрозмовниця. Прізвище Горенко я вже не наважуюся вимовити - навіщо розчаровувати в ідеалах незнайому людину, яка не зробила мені нічого поганого?

Ми тут із вами сміялися з Януковича та його проффесорства? У Донбасі не сміялися, а сприйняли януковичівські дурощі за корисну інформацію й навіть доопрацювали її, довели до потрібної кондиції. Задля точності поправлюся: декотрі сприйняли й доопрацювали.

Тільки от чомусь саме серед представників Донбасу надто вже часто знаходяться "декотрі", від слів яких хоч стій, хоч падай.