Найпрестижнішу в світі премію американської кіноакадемії Оскар - її присуджували вже 87-й раз - у номінації "Кращий фільм іноземною мовою" отримав фільм польського режисера Павла Павліковського "Іда".

Висунутий Україною - кожна країна може щороку висувати лише один фільм - на здобуття цієї премії фільм "Поводир" режисера Олега Саніна не ввійшов навіть до дев’ятки фільмів, з яких починається відбір.

До п’ятірки претендентів в цій номінації ввійшли також картини "Дикі історії" (Аргентина, Іспанія), "Мандарини" (Естонія, Грузія), "Тумбукту" (Франція), "Лефіафан" (Росія).

Фільм російського режисера Андрєя Зв’ягінцева "Левіафан", який розглядався багатьма кінокритиками як головний претендент на звання кращого іноземного фільму, премію не отримав.

Картини "Іда" і "Левіафан" не розраховані на масового глядача. Це артхаузні, фестивальні, глибоко психологічні фільми. Чорно-біла "Іда" взагалі є свого роду "камерним" фільмом, на зйомку якого було затраченно мінімум коштів. І не лише тому, що фільм чорно-білий.

Щодо "Левіафана", то він вже вийшов на широкі екрани в Росії - одночасно в 600 кінотеатрах - і фільм вже подивилося понад 300 тис глядачів. Звісно, номінування фільму на Оскар значно збільшить його глядацьку аудиторію.

Про "Левіфіан" написано вже багато не лише в російських, а і в українських медіа-ресурсах. "Іда" ж все ще лишається сфінксом для українського глядача. Тому варто розповісти про кінокартину більш детально.

Сирота Іда, молода дівчина-послушниця одного з католицьких монастирів у післявоєнній "підсовіцькій" Польщі перед прийняттям постригу, на який потрібна згода родичів, відвідує свою тітку - єдину родичку, про існування якої їй відомо. Незаміжня тітка - жінка бальзаківського віку - живе у провінційному містечку - адміністративному центрі польської глибинки. Дітей вона не має, лише коханця та власне авто. У минулому тітка була прокурором, "кривавою Вандою", яка засуджувала на смерть "ворогів народу" за надуманими звинуваченнями. Її мучить совість. Тому колишня прокурорка багато п’є і палить, а в кінці фільму вчиняє самогубство, вистрибнувши з вікна квартири.

Від тітки Іда дізнається, що є єврейкою, а її батьків у часи німецької окупації вбили і зарили в лісі польські селяни, привласнивши їх хату та господарство. Новий власник батьківської хати обіцяє показати місце поховання батьків, якщо Іда на неї не претендуватиме. Та погоджується. Викопані рештки тіл батьків тітка та Іда хоронять у сімейному склепі на юдейському цвинтарі.

Складається враження, що Іда більше не повернеться до монастиря. Вона знайомиться з хлопцем-музикантом, проводить з ним ніч, пробує палити та пити.

Хлопець пропонує їй поїхати в сусіднє містечко на концерт, де він гратиме.

Куплять собаку, одружаться, заведуть дітей... А що далі?

Хлопець не зміг дати дівчині переконливої відповіді на таке ніби й просте питання.

Та й Іда вже не бачить себе у "безбожному" житті.

Тому дівчина повертається до монастиря й приймає постриг.

Фільм не пафосний. В ньому багато глибоких психологічних сцен, недомовок, "тонко" переданих глибинних порухів людської душі.

І все це в гнітючих умовах реалій повоєнної ІІ Речі Посполитої.

Те, що Оскара в номінації "Кращий фільм іноземною мовою" отримав не блокбастер чи просто касовий "попкорновий" фільм за участю "зіркових" акторів, є, зокрема, свідченням втоми американських кіноакадеміків - а їх кількість сумарно складає декілька тисяч осіб - від нарочито видовищних голлівудських картин.

Тому твердження, що для створення кіношедеврів міжнародного рівня потрібні значні кошти, як бачимо, не відповідає дійсності. Справжнє мистецтво не вимірюється все ж лише грошима.

І це не може не втішати.