I AM IN ARMY NOW

Зажадала від мене батьківщина (в особі військкомату) виконання священного обов'язку із захисту її від усіляких напастей. 

Повістка у мене була на неділю, 9.00. Виїхали з військкомату на шкільному автобусі десь після 11-ї. Усім давно було відомо, що їдемо в Полтаву, утім нас навіщось поперли спочатку на загальнокиївський збірний пункт на ДВРЗ. Там зоопарк ще той був - ще кілька подібних нам команд, тільки в сраку п'яні. Там потусили пару годин, пообідали чим бог послав, потім сіли в свій автобус і попхалися на станцію Петрівка жавантажуватися в "ешелон". Ешелоном виявилися 5 плацкартрих вагонів, які мали кудись поїхати о 16.00. Насправді нас загнали у вагони лише близько 17-ї. І те тільки тому, що ми почали нести втрати ще до відправлення з Києва Хтось упав з 2-ї полки і зламав собі шию - одна швидка не впоралася, довелося другу викликати. Хтось іще примудрився провалитися між вагоном і платформою. Ну і таке інше. Після того ми нарешті поїхали. Але недалеко. Потім поїхали в інший бік, але знову недалеко. І так кілька разів. Потім стали, але вже не біля платформи. Стояли години три, а то й більше. Туалет довелося вскривати по-ведмежацьки, бо вже було не смішно. На запитання "коли ж нарешті поїдемо?" старший поїзда роздратовано відповідав: "Товариш підполковник знає не більше за вас. Але я сам в ах*ї!" Народ, звісно, почав бігати через колії хто за чим і, зрештою, хтось таки чи то відстав від поїзда, чи то ледве його наздогнав.

Коли всі вже почали втрачати надію зрушити з місця, ми таки поїхали і доїхали аж до... Києва Пасажирського. Це сталося десь о пів на 12-ту ночі. Нагадаю, у військкомат ми прибули на 9-ту ранку. Середній час дороги від Ірпеня до Вокзальної громадським транспортом становить близько години. Посправжньому ми виїхали лише о третій ночі, коли наш "ешелон" причепили до поїзда Львів - Харків. У Полтаву припхалися десь після 8-ї.

І тут знову почалося: кілька годин чекання, добре, хоч не на плацу під мрякою; потім чергова медкомісія, до речі, з 25 чоловік нашої, ірпінської, команди шістьох таки завернули - когось із тиском, когось із металевою пластиною в нозі, когось змусили переробляти флюорограму, бо у військкоматі просто картинку не ту пришпандьорили.

Все це тривало капець, як довго, але обідом нас нагодували. А під вечір навіть форму видали, хоч ми вже й не чекали, - новенький вітчизняний "піксель" в комлекті літнього костюма, утепленої куртки з вітровкою, двох пар термобілизни, двох пар шкарпеток, в'язаної шапки (фігової) і польських рукавиць аж надто завеликого розміру. Дали навіть польський рюкзак, точніше, модернізований речмішок такий собі. Берці (наче канадські) обіцяли дати "на тижні".

До наряду призначили нашу команду, мабуть як єдину майже цілком тверезу. Я здуру зголосився піти днювальним - я ж думав, це на тумбочці стояти, а довелося туалети мити. У казармі, до речі, майже свіжий ремонт, але сантехніка, м'яко кажучи, дуже запущена.

Сьогодні я на расслабоні - той, хто з наряда, може не ходити строєм і взагалі почуватися вільно. На жаль, заснути так і не вдалося.

Командир роти нам оголосив, що ми "у нього" тимчасово, доки нас не розподілять за спеціальностями. Тож, ще кілька днів доведеться нам "гоняти балду". Народ, частково і так скажений, від цього ще більше казиться і лазить через паркан за бухлом. Це тут реальна проблема, зате порядні люди можуть зіграти на контрасті і заслужити право іноді просити у офіцерів чайник.

Загалом перші три дні в армії спонукають мене до висновку, що в нашій армії в кращий бік наразі змінилось небагато - хіба крім форми. У мене наразі все, цілую, люблю.