Російсько-українська війна на південному сході актуалізувала тему української героїки. Вона як створює нових, так і змушує нас пригадати і зрозуміти старих.

Всеукраїнський ленінопад звільнив чимало місць для вшанування власних історичних постатей та подій. Проте, коли доходить до діла, часто-густо доводиться чути суперечки про те, наскільки значимим був той чи інший персонаж для української історії, наскільки позитивним був його внесок в розбудову Української держави.

Навіть у шкільних підручниках з історії нас вчать, ніби УНР Грушевського – це добре, а Гетьманат Скоропадського – погано, Хмельницький – «гарний» гетьман, а Виговський – «поганий», князь Володимир- «великий», а Святослав ніби й не зробив нічого вартісного в нашій історії…

Але набагато гіршим у викладанні української історії є те, що вона викладається з позиції радянських та російських окупантів, практично не висвітлюючи періоди, які не вкладаються в її загальну канву.

Так, білими плямами залишаються періоди Другої і Першої світових воєн, національно-визвольної війни 1917-22 років, діяльність уряду УНР в екзилі, період Руїни, Велике князівство Литовське… навіть Київську Русь ми продовжуємо вивчати у вигляді міфу про «триєдиний братній народ».

Що вже й говорити про трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів, антів… ми про них не знаємо майже нічого, окрім назв. Ґрунтовні історичні дослідження, археологічні розкопки державою не підтримуються. А ті, що й проводяться на голому ентузіазмі, практично не використовуються ні у навчальних програмах, ні у топоніміці, ні в культурній сфері.

У всіх згаданих сферах досі панує совок. Ми, після проголошення незалежності, взяли радянську заідеологізовану історію, зменшили кількість згадок про радянських вождів та комунізм, вмонтували туди з десяток українських «ікон» та деякий інший національний тюнінг, і що ми отримали?...

Сьогодні українська історія містить наступні інформаційні суперечливі повідомлення з маніпулятивним підтекстом:

1. Українці – це мирні «терпили», яких все життя хтось намагався принизити та загарбати, а українці ніколи ні на кого не нападали;

2. Україна – це молода держава, яка веде свою історію з 1991 року, бо до цього ми не мали жодної повноцінної держави;

3. Київська Русь – колиска трьох братніх народів, при чому «старшим» якимось дивом виявляється росіянин;

4. Ми маємо «канонічних» великих українців, яких зобразили на гривнях, всі решта – невдахи;

5. Вся історія країни відбувалась десь далеко і жодним чином не в’яжеться ані з історією рідного міста, ані власної родини. Пересічні українці до неї ніяк не причетні, тому їм це й не цікаво.

В контексті першої тези, чомусь зовсім забувається, що держава скіфів включала в себе майже всю Середню і частину Малої Азії, що імперія Аттіли включала майже всю Європу, що Київська Русь захопила величезні території на сході і півночі, регулярно робила набіги на Константинополь та Хозарський каганат, повністю зруйнувавши останній, що запорізькі козаки не тільки захищали південно-східні кордони Речі Посполитої, але й робили постійні набіги на турецькі та татарські міста, а деякі навіть захоплювали і тривалий час утримували... Капець, який мирний народ.

Щодо другої тези – дійсно, ми молода держава, про державну незалежність ми не відновили, а проголосили. Але в такому разі мені зовсім не зрозуміло, навіщо вивчати щось, окрім історії УРСР, правонаступницею якої Україна себе визнала… Тут щось терміново треба змінювати. Я би змінив правонаступність. Ми маємо вести лік створення держави від часів Русі, а незалежність – відновити, як це зробили, наприклад, країни Балтії.

Про «братні народи» написано і без мене вже достатньо. Цей міф необхідно остаточно розвінчати, а всіх викладачів – переатестувати, передусім, із цього питання.

Тепер про пантеон «героїв», які ніким не ставляться під сумнів. Переконаний, ми не повинні створювати кумирів з одних історичних постатей, і принижувати інших. Варто об’єктивно вивчати плюси та мінуси кожної постаті та кожної події, а учні мають самостійно аналізувати факти та дискутувати з викладачами.

Князя Володимира Великого можна вважати «хрестителем» Київської Русі, але ж можна і звинуватити у репресіях і переслідуваннях громадян (рідновірів) за релігійною ознакою.

Ярослав Мудрий, можливо, й розвивав науку та освіту, однак саме його непродумане і не мудре рішення розділити князівства поміж дітьми й зруйнувало Русь, адже до цього князі обирались самими мешканцями з-поміж себе і підкорялись Києву. Рішення Ярослава зробило всіх керівників князівств по-перше, некомпетентними, по-друге, зарозумілими і амбітними, бо всі Ярославичі вважали себе рівними поміж себе.

Богдан Хмельницький, з одного боку, зумів організувати найсильніше козацьке повстання і здобути найбільший авторитет, однак йому не вистачило чи то сміливості, чи то далекоглядності, щоб завершити переможний шлях козацьких військ у Варшаві і здобути незалежність Козацької Русі без допомоги брехливої Московії.

І так можна говорити про будь-якого історичного діяча. Ми можемо по різному ставитись до різних історичних фігур, ми можемо підтримувати чи засуджувати їхні вчинки, але ми зобов’язані гідно вшанувати пам’ять кожного. Не залежно від віросповідання, ідеологічного забарвлення, походження та соціального статусу.

Ми маємо вивчати та вшановувати всіх видатних українців, які боролись за державну незалежність або прославили націю своєю діяльністю. Ми маємо вивчати всі історичні події, які вплинули на розвиток України, краю, родини…

В ідеалі, кожне місто та містечко в Україні має передусім шанувати своїх земляків та визначних діячів, чиї долі пов’язані з краєм у той чи інший спосіб. Кожна родина має знати своє коріння і своїх визначних представників.

Сьогодні на Галичині Степан Бандера стає кумиром. З нього цілеспрямовано ліплять ікону, канонізують і возвеличують. І в тому не було б нічого поганого, якби це робилось паралельно зі всіма іншими українськими повстанцями. Західна Україна повинна вшановувати не тільки Бандеру і Шухевича, але і Мельника, і Бульбу-Боровця, і Стецька, і Вишиваного, і Коновальця, і Довбуша, і Галицько-Волинських князів…

Центральна Україна повинна пам’ятати не тільки Хмельницького і Шевченка, але і всіх козацьких ватажків, і руських князів, і лідерів УНР та Гетьманату Грушевського, Петлюри, Винниченка, Міхновського, Скоропадського, Тютюнника, і повстанських отаманів, зокрема Григор’єва, Махна, Чучупаку, Степового-Блакитного, Чорного Ворона, Марусю…

На Півдні та Сході, окрім правди про націоналістичне підпілля часів Другої світової, окрім визвольної боротьби українців 1917-22 років, окрім козаччини, можна копнути ще глибше, згадавши про правителів скіфів, сарматів, готів, гунів, таврів, кіммерійців, що пов’язані з цим краєм… А ще ж ми маємо чимало видатних діячів культури, науки, спорту, бізнесу, духовних лідерів. Вистачить на кожен населений пункт.

Національна пам’ять повинна бути повною, без жодних «білих плям». Це і буде запорукою національної консолідації українців.