8 березня 1983 року Рональд Рейган вимовив своє знамените «Evil empire», адресоване СРСР. З його легкої руки назва «імперія зла» припечаталася до однієї шостої частини суші аж до розпаду останньої.

9 березня 2015-го, через 32 роки і 1 день, ЗМІ розтиражували інформацію від німецького посла Петера Віттіга про те, що Барак Обама не постачатиме Україні летальну зброю.

Рейган свого часу «нагинав» Європу у боротьбі з ненависним йому Есересером. Обаму – згідно з версією доморощених конспірологів – переконала не допомагати Україні лідерка Німеччини Ангела Меркель.

Звичайно, виходячи з сьогочасної кон’юнктури, Україна виграла би, якби у 2015-му Овальний кабінет очолював Рейган, а не Обама. Проте це не означає, що Обама, примітивно кажучи, «поганий». Він – інший. Як іншими є і обставини теперішньої ситуації. До того ж, тридцять років назад на шахівниці були лише білий та чорний ферзі – Америка і Росія, нині ж до них додано ще одну, причому досить неоднозначну фігуру – Україну.

Україну, пронизану корупцією на найвищих державних щаблях. Україну, яка не квапиться вводити власні санкції проти Росії. Україну, чиї оборонні підприємства (такі, як Мотор Січ) після кримської окупації ще добрих півроку торгували з ворогом. Україну, чиї бійці при відступі залишають сепаратистам новеньку американську радіолокаційну станцію артилерійської розвідки…Наявність цієї не до кінця зрозумілої Заходу держави розбавляє монохромну картинку добра і зла, однак не розфарбовує Україну у виключно райдужні кольори. Ми – гідна захвату, щира та відважна… terra incognita, і будемо відверті самі із собою – наразі справи є саме такими.

Однак мова не про це. Мова про популярний не так в українських, як в американських медіа дискурс – порівняння чинного президента США з його попередниками, починаючи з кінця холодної війни. Серед останніх чи не найбільш харизматичною постаттю є, безумовно, Рональд Рейган. Зрозуміло, що навіть синопсис його епохи забрав би забагато місця, але є дуже знакові моменти, пов’язані із тим, як Рейган добивався мети у протистоянні з Москвою.

Економічне знекровлення СРСР, на якому, зокрема, зосередився Рейган, передбачало перекриття джерел потрапляння до Москви вільноконвертованої валюти, що йшла з Заходу. Перекрити їх можна було у два способи. Істотно знизити світові ціни на нафту та заблокувати будівництво другої гілки газопроводу з Сибіру до Західної Європи. На висотування з СРСР додаткових фінансових ресурсів працювала і «гонка озброєнь», як називали цей процес пропагандисти Кремля.

Що стосується нафти, то це питання було вирішено легко. Директор ЦРУ Білл Кейсі особисто курував перемовини з Саудівською Аравією, і вони пройшли успішно: король Фахд погодився демпінгувати – ціна на нафту впала до 10 доларів за барель. Не виникало проблем і з нарощуванням Америкою військового потенціалу: її «Першинги» та крилаті ракети було розміщено у Європі, що істотно скоротило відстань їхнього польоту до Москви.

Але з газопроводом вийшла певна заминка. Рейган намагався змусити партнерів відмовитися від підтримки будівництва газогону «Ямал – Європа» або – щонайменше – заблокувати одну з його гілок, припинивши кредитування Москви. Влітку 1982-го про це йшла мова у Версалі, де відбувалася нарада розвинених індустріальних країн світу. Франція та Німеччина не підтримали Рейгана, ба навіть більше: Париж підписав із Москвою черговий договір про наданню кредиту.

Існує відома політбайка про те, що коли згодом дискусію було перенесено до Бонна, де з промовою виступав Рейган, канцлер ФРН Шмідт слухав його підкреслено неуважно і демонстративно дивився у вікно. Американський лідер впав у великий гнів і запровадив санкції проти європейських компаній, котрі продовжували співпрацювати з СРСР у рамках будівництва газопроводу. Тут вже надійшла черга лютувати Маргарет Тетчер – однієї з найбільш відданих соратниць Рейгана.

Європейські уряди порадили своїм підприємцям наплювати на всі заборони США. Ба навіть більше: міністр промисловості Франції Шевенман пригрозив ліквідувати ті компанії, які наважаться слідувати американським санкціям. І тут Рейган дістав з рукава головний козир: він пообіцяв закрити європейським компаніям, котрі порушуватимуть ембарго США, доступ на американський ринок. Погроза спрацювала, і питання було вирішено. Перемога в цьому раунді залишилася за Рейганом.

Безумовно, що за теперішніх політичних розкладів неможливо уявити Барака Обаму, котрий розмовляв би в ультимативному тоні з Оландом чи Меркель, а тим паче – погрожував санкціями не Москві, а Парижу чи Берліну. Однак для початку не забуваймо про те, що Рейган та Обама належать не тільки до різних епох, а й різних політичних еліт.

Переважна більшість президентів-демократів, що правили протягом ХХ століття (за винятком хіба що Кеннеді та Клінтона) не були прихильниками жорсткої зовнішньої політики. Тут Обама, так би мовити, знаходиться в тренді. За манерою ведення зовнішньої політики чинного американського лідера можна порівняти з іншим президентом-демократом – Джиммі Картером. Обама, як і Картер, ініціював процес політичного діалогу з Росією (СРСР), який, в кінцевому підсумку, провалився.

Не можна також недооцінювати і рівень впливу істеблішменту, який оточував Рейгана. Ще в період свого губернаторства в Каліфорнії він підібрав команду з ультраправого крила Республіканської партії. Ці люди стояли на жорстких позиціях, зокрема, категорично заперечували провину США у в'єтнамської війні, виступали за активізацію Америки на міжнародній арені.

Зовсім інші еліти співпрацювали та співпрацюють з Обамою. Навіть будучи сенатором, він не виявляв активності в зовнішньополітичних питаннях. А ставши президентом, Обама оточив себе людьми, які виступають за ведення м'якої зовнішньої політики, скорочення військового бюджету і обмеження американської військової присутності на Близькому Сході.

Вартує також придивитися і до особистостей, які відповідали за зовнішню політику за часів Рейгана і які провадять її в епоху Обами. При Рейгані посаду держсекретаря обіймав генерал Хейг – герой корейської війни, 7-й верховний головнокомандувач ЗС НАТО в Європі, а також – Джордж Шульц, колишній міністр фінансів, затятий прихильник жорсткого політичного курсу США.

Тоді як під час першої каденції Обами главою Держдепу стала недосвідчена Хілларі Клінтон, яку згодом змінив відомий противник жорсткої зовнішньої політики Джон Керрі. Радниками Рейгана з питань національної безпеки були відомі військові стратеги Вільям Кларк, Френк Карлуччи і Колін Пауелл. В адміністрації Обами ці посади належать правозахисникам Томасу Донілону і Сьюзан Райс.

Відзначимо і те, що Рональд Рейган користувався безмежним авторитетом в середовищі Республіканської партії. Барак Обама рідко зустрічається і радиться з верхівкою Демократичної партії, поклавши цей тягар на віце-президента Джо Байдена. Не дивно, що після виборів до Конгресу у 2013-му чимало однопартійців звинуватили Обаму в тому, що партія втратила більшість у Палаті представників.

Позиції самого Обами, таким чином, є доволі хисткими. Грубо кажучи, у американського президента вистачає зараз власного головного болю. Так, мав рацію у 2014-му колишній радник Рейгана Річард Пайп, коли стверджував, що «Обама – не Рейган, аж ніяк!». Але прикро не це. Прикро те, що в Україні сприймають такий стан речей мало не як особисту образу. Між тим наше завдання полягає не в тому, щоб перевиховувати Обаму. Воно – як мінімум – в тому, щоб, позбувшись подвійних стандартів, брехні та корупції, виростити власного Рейгана.