Проблема всіх попередніх конституцій України в тому, що вони мислилися українцями формально – просто як атрибут держави. Головним у цих конституціях був лише розподіл повноважень різних гілок влади, який фіксував розклад політичних сил і їх вплив на державну владу.

Судячи з указу Президента, ми черговий раз вважаємо, що можемо взятися одразу писати Конституцію. Нам не потрібні ані філософія бажаної структури нової України, ані гуманітарна теорія світових процесів, ані футурологічне уявлення про модель світобудови на найближчі декілька десятків років.

Нам українцям зручніше приблизно що п'ять років змінювати Конституцію країни, аніж один раз подумати і написати Конституцію на сотню років. Нам українцям не соромно, що ми суттєво міняли Конституцію 1996-му, 2004-му, 2010-му, 2014-му, причому в 2010-му і в 2014-му ми просто гралися двома моделями політичного устрою, не вносячи принципових змін, а в 2011-му та в 2013-му ми ще й незначні зміни вносили.

Виникнення ідеї децентралізації стало вимушеною реакцією на загострення світового конфлікту держав, корпорацій та громад, який в Україні набув характеру збройного конфлікту.

Ідея децентралізації стала сьогодні головною для конституційного процесу. Але досі децентралізація лишається гранично невизначеною ідеєю. Інакше кажучи, незважаючи на привабливість слова чи може навіть поняття, філософія децентралізації досі відсутня.

Українським політикам, бізнесменам, експертам та широкій громадськості незрозуміло – навіщо нам децентралізація, яка її мета, які можливі проблеми, які будуть проміжні результати, який масштаб цього процесу і які його наслідки.

Принципова можливість децентралізації

Складається враження, що децентралізація по суті є сором'язливе визнання українськими політиками федералізації на тлі втрати Криму та Донбасу.

Чим децентралізація відрізняється від федералізації?

Федералізація є організація влади держави над державами чи протодержавами, тобто центральної федеральної влади над місцевими владами суб'єктів федерації. Федералізація це центр над центрами в основних питаннях держави і центри поза центром в інших неосновних питаннях держави.

Федералізація в умовах унітарної держави починається з утворення протодержав в складі держави, яка потім визнає їх як такі, домовляючись з ними як з рівними про розподіл повноважень. Створення ДНР і ЛНР закладають умови для федералізації України, яку решта України визнавати не хоче.

Під децентралізацією традиційно розуміється європейська традиція посилення самоуправління, коли державні повноваження поступово передаються від центру до територіальних громад. Причому самоуправління здійснюється не над якоюсь окремою територію, а всередині самодостатніх громад сіл та міст.

Водночас процес децентралізації в умовах унітарної держави на тлі сепаратистської війни і означає або повзучу федералізацію під тиском Росії та ЄС, або дуже повільне відновлення правового статусу унітарної держави над сепарованими територіями.

Чи можлива децентралізація без федералізації? Можлива, але для цього ДНР і ЛНР потрібно запропонувати щось більш просунуте, ніж федералізація.

Тобто мова йде про те, що українська еліта повинна запропонувати таку модель побудови держави, яка би могла бути сприйнята криміналізованими і мілітаризованими сепаратистами, російськими іммігрантами в ДНР і ЛНР та навіть українськими біженцями з ДНР і ЛНР.

Чи здатна наша українська еліта сьогодні на це? Я не бачу такої здатності. Для отримання такої здатності, потрібна принципово нова філософія державного устрою.

Використання будь-яких старих уявлень призведуть до федералізації України, особливо враховуючи ту обставину, що Росія постійно чинитиме тиск на уподоблення сепаратних території ДНР і ЛНР щодо правового поля Росії.

Отже процес децентралізації України це головною мірою процес філософської і політико-правової конкуренції України та Росії за ДНР та ЛНР.

Скажіть будь-ласка – ми хоч приблизно уявляємо собі цей процес?

Думаєте, якась робоча група нашвидкуруч зможе розробити нову філософію децентралізації і нову модель територіальної організації суспільства?

Все це мертвонароджені сподівання.

Нам потрібно десь рік тільки на попередню теоретичну розробку філософії децентралізації, ще рік хоча б на розробку моделі територіальної організації суспільства. І тільки потім можна розробляти Конституцію. Причому, якщо до цієї розробки не будуть залучені експерти та політики ДНР і ЛНР, то смисл цього втрачається.

Якщо ж взяти до уваги, що значна кількість населення нинішніх ДНР і ЛНР сповідують принцип "мінімум відповідальності, максимум вигоди", то ефективність децентралізації для ДНР та ЛНР прямує до нуля.

Отже децентралізація – це для відповідальних громад. Безвідповідальні громади ДНР і ЛНР в процесі децентралізації, скоріш за все, будуть лише віддалятися від України.

Більше того без попередньо проведеного процесу деолігархізації, децентралізація це по суті створення олігархічних республік. Крім "республіки Ахметова" виникне ще й "республіка Коломойського". А там і іншим олігархам захочеться свою республіку.

Тому децентралізація можлива в умовах: 1) наявності філософії нового світоустрою та політичної моделі суспільного устрою на території нинішньої України; 1) повністю закінченої війни; 2) повністю закінченої деолігархізації.

До виникнення цих умов децентралізація призведе до стихійної фрагментації України. В принципі це для майбутнього не так вже й погано, але це означає руйнування економіки і погіршення якості життя на всій території України в короткостроковій перспективі.

Збереження квазіунітарного устрою (з окупованим Кримом і сепарованим Донбасом) це єдиний спосіб збереження хоча б нинішнього рівня життя. Будь-які стихійні децентралізації без виконання вище запропонованих умов означатимуть втрату нинішнього рівня життя.

Обрис моделей децентралізації України

Децентралізація до сьогодні це всього лише гарне слово, за яким у різних політиків та різних експертів стоять різні уявлення.

Можна навести декілька основних уявлень децентралізації:

1) Збереження статус-кво – квазіунітарна модель. Продовження існування сумнівного статусу унітарної України з широким набором автономій – Крим, Донбас, Республіка Коломойського і т.д. Причому у різних автономій може бути різний статус: 1) окупована Росією територія; 2) територія з особливостями самоврядування (м'який варіант російської окупації); 3) олігархічна автономія з визнанням обмежених повноважень центральної влади в Києві.

2) Фрагментація країни через поразку у війні. Позбавлення центральної (київської) влади будь-яких повноважень щодо території країни, тобто ліквідація держави як такої і передача частин її території іншим наддержавним утворенням – ЄС та новій Російській імперії.

3) Федералізація України, коли на різні її частини розповсюджуються вплив тих же самих наддержавних утворень. Це м'який чи завуальований варіант попереднього уявлення.

4) Конфедералізація України, розробка мережевого договірного російсько-українського імперіалізму та створення української імперії, що здатна приєднувати нові території (зміна суб'єкту експансії та напрямку експансії). Експансія України, що посилюється внаслідок реформ і створення Балто-Чорноморської зони як наддержавного утворення.

5) Олігархічна децентралізація. Розширення прав самоврядування без попередньої деолігархізації на всю територію України, яке призведе до появи "олігархічних автономій" повсюдно в Україні;

6) Громадсько-мілітарна децентралізація. Мережа стихійно виникаючих самодостатніх громад з парамілітарними формуваннями, що мають військовий досвід та зброю. Ця мережа громад слабко конкурує як з центральною владою, так і з олігархічно-корпоративною владою.

7) Радикальна деолігархізація та деетатизація територіальної організації України, яка призведе до принципового посилення мережевих громад, що делегуватимуть невеликий обсяг повноважень спеціалізованим корпораціям та державній владі, розосередженій по великих містах – Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ, можливо ще й Донецьк та Миколаїв.

Існують також інші, проміжні чи комбінаторні моделі.

Водночас більшість цих моделей побудовані на стихійно виникаючих трендах. Вони не пов'язані з філософським та політичним мисленням. Тобто те, що виникає, українська еліта прагне якось оформити в законах. На філософське теоретизування, на теоретико-практичне моделювання, на соціальне проектування тут сподіватися не доводиться.

Перша модель квазіунітарної України по факту уже неможлива, оскільки вона стихійно самознищується.

Друга модель руйнування України лишається можливою, допоки війна не закінчена, а мир нетривалий і ненадійний.

Третя модель класичної федералізації неможлива, оскільки це тимчасова реінтеграція України, тобто в цьому разі вплив сусідньої Росії призведе з часом до другої моделі – руйнування України.

Четверта модель конфедералізації України є ймовірною, але у нас досі нема дискусії щодо універсального проекту країни та її експансіоністських цілей. Тобто слабка політична еліта і слабка центральна влада, яка не має ні філософії світоустрою, ні моделі суспільного устрою роблять цю модель малоймовірною.

П'ята модель олігархічної децентралізації є ймовірною за умови економічного банкрутства центральної влади та девальвації гривні. Олігархи тоді будуть рятівниками своїх регіонів.

Шоста модель міліарної децентралізації дуже схожа до п'ятої, але суб'єктами тут будуть не олігархи, а регіональні хунти. Ця модель дуже імовірна, особливо якщо олігархи підтримають командирів регіональних парамілітарних формувань проти центральної влади.

Сьома модель можлива як результат спеціальних зусиль уникнення другої, третьої, четвертої та п'ятої моделі при цьому процес інтеграції парамілітарних формувань в структуру регіонального захисту буде вчасним та продуманим. Сьома модель можлива як результат тривалої, по меншій мірі трьохрічної роботи (але починати потрібно вже сьогодні).

Модель мережевої децентралізації

Найбільш інноваційною та перспективною є лише сьома модель. Вона виходить з перспективи фрагментації держав світу та поступового зникнення монополій держав на інфраструктурні послуги. Але її реалізації перешкоджатимуть олігархи та центральна влада, яка досі знаходиться під їх значним впливом. Тим не менше, саме цю сьому модель варто реалізувати через Конституцію.

Давайте коротко окреслимо основні принципи цієї моделі.

1. Одиницею чи головним суб'єктом так званої децентралізації мають стати самодостатні громади – села, селища, міста. Причому прилегла чи охоплювана цими територіальними громадами територія належить українській громаді (в старому визначенні – українському народу).

2. Самодостатня громада це громада здатна до а) самозабезпечення; б) самоорганізації; в) самозахисту.

3. Самозабезпечення означає, що громада забезпечує себе повністю і від держави та корпорацій потребує лише інфраструктурних послуг на конкурентній основі. Розмежування між громадами та державами – від 70% на 30% до 80% на 20%, тобто європейська норма. Таким чином ліквідується принадність державного бюджету для корупції та корпоративного розкрадання.

4. Самоорганізація означає, що громада безпосередньо здатна унормовувати своє життя, створювати координаційні та організаційні суб'єкти різного типу і, перш за все, мережевого. Самоорганізація не може поширюватися на території, вона може поширюватися на інші громади, що не здатні до самоорганізації.

5. Самозахист означає здатність виконувати безпекові функції включно зі значною функцією військового захисту територій разом з сусідніми громадами.

6. Інфраструктурна політика ґрунтується на досягненні балансу інтересів громад, корпорацій та держави.

7. Стратегія військового захисту, розробка сучасної військової техніки та оснащення нею покладається на державу щодо регулярної державної армії. Формування народного ополчення існують через укладання окремих угод самодостатніх громад з державою. Тобто нинішня ситуація існування добровільного ополчення законодавчо урегульовується. Парамілітарні формування корпорацій заборонені, за чим держава має слідкувати дуже прискіпливо.

8. Несамодостатні громади дотаційно утримуються з держбюджету, якщо вони мають якусь важливу функцію (заповідники і т.д.) Несамодостатні громади або розформовуються, або переходять у підпорядкування до самодостатніх громад.

9. Мережеві зв'язки між громадами створюються екстериторіально топологічно, тобто це можуть бути зв'язки не обов'язково з сусідніми громадами.

Отже мережа громад створюється функціонально: 1) як розмежування самозабезпечення між державою та громадою, та між різними громадами; 2) як мережева самоорганізація (через мережеве управління); 3) як узгодження інфраструктурної політики; 4) як поєднання самозахисту державної армії та народного ополчення.

Ця модель вперше відроджує традицію Русі Новгорода та Києва, в Росії знищену за часів Російської імперії, а в Україні збережену, в тому числі за рахунок Магдебургського права, яке існувало на території України та Білорусі і не існувало в Росії (за винятком двох міст Себеж і Рославль).

Ця модель дозволяє побудувати компліментарну до ЄС систему самоуправління на території нинішньої України. Фактично це і є децентралізація, що має перспективу на найближчі декілька десятків років для України.