Українських військових нагороджують орденами, про них знімають фільми, їхніми іменами називають вулиці і сквери. Малим українцям про них розповідають на уроках. Їх зустрічають з букетами квітів, радісно вигукуючи - "Герої". Їм незручно і лячно від такої неочікуваної уваги. Але десь глибоко в душі вони точно розуміють - я все зробив правильно.

Російських солдатів, натомість, ніколи не поставлять в один ряд з ветеранами Другої світової, на яких ті так бездумно хочуть бути схожими. Ніхто й ніколи не подякує їм за пабєду. Їм не ставитимуть пам'ятники, ніхто не даруватиме їм квітів у дні ювілеїв, їхні імена не вирізьблять в граніті. Після повернення їх спробують якомога швидше забути. Заховати цю ганьбу подалі від людських очей, подалі від камер. Від них вже відмовилась держава і військо. Попереду співвітчизники і друзі. Вони не солдати, не визволителі, як дідусі з репортажу, який вони якось бачили 9 травня.

Вони злочинці. Найманці, які вбивають за гроші. Режим Путіна виплекав цілий пласт покидьків. І вони настільки жалюгідні, що творцю соромно визнавати їх існування. Їм не буде чого згадати і розповісти сину по одній простій причині - їх не існує. Все це вигадка. Запитайте в будь-якого мешканця Твєрі чи Самари.

Подивіться ТБ. Ніяких російських солдатів на Донбасі нема. А є лише інваліди з ампутованими руками та ногами, згвалтовані пропагандою голови і свіжі могили десь у Псковській області. Є заплакані матері, які з'їхали з глузду від горя і верзуть якісь дурниці про навчання в Ростові і про дивний наказ командування, якого ніде нема, про який ніхто не чув.

Але все це до війни, звісно, не має ніякого стосунку.