Рано чи пізно в Росії встановиться демократичний режим. І він поспішить позбавитися від півострова, як від гирі, яка заважає Росії повернутися до цивілізованого співтовариства

Широко розрекламований фільм про повернення Криму до Росії, показаний, нарешті, на російському телебаченні в повному обсязі, виявився настирливим бенефісом національного лідера, який перебивається інтерв'ю з певними учасниками подій з російського боку і картинкою з художньою реконструкцією подій, в якій рідкі документальні кадри просто розчиняються.

До речі, той факт, що для підкріплення кремлівської версії кампанії щодо окупації та анексії Криму довелося навіть у документальному за жанром фільмі вдаватися до одних лишень постановочних сцен, раціонально мислячих телеглядачів мав навести на думку: документальних зйомок, у тому числі зроблених російським каналами, які могли б підкріпити викладену у фільмі версію подій, практично немає.

А це, своєю чергою, змушує передбачити, що дана версія подій дуже й дуже далека від істини. Фільм насправді – порожній, як порожнім виявився потяг, на якому збиралися приїхати до Криму страшні люди з Правого сектора. Все інше – на тому ж рівні!

На екрані Путін явив країні і світу самовдоволеного пахана, який упивається своєю «крутістю» і тим, як він усіх ошукав, одурив і підім'яв під себе: і Крим, і Україну, і Європу, і Америку. Інші герої фільму йому до пари. Аксьонов, Чалий і їхні посіпаки, так само як і російський міністр оборони, виглядають як мафіозі та рекетири середньої руки, яких раптом пустили до версальських, точніше, до кремлівських зал. Не можна сказати, що Путін повідомив щось принципово нове, чого не знала або про що не здогадувалася світова громадськість, яка, на відміну від росіян, перебуває поза полем домінування російської телепропаганди.

Але деякі обмовки президента доволі характерні. Головний герой фільму заявив, що саме російські спецпризначенці врятували Януковича від арешту під час його поневірянь Україною опісля втечі з Києва і переправили його до Криму. Російський президент переконаний, що це цілком законна справа – за допомогою своїх військовиків викрадати з території іншої держави злочинця, щоб урятувати його від відповідальності за розстріл Майдану і інші злочини. Путін зізнався, що щойно він дізнався про втечу Януковича, то наказав своїм силовикам почати підготовку операції для повернення Криму до Росії. Виходить, що анексувати Крим було вирішено заздалегідь ще задовго до так званого референдуму, який проходив під пильним наглядом російських солдатів.

На підкріплення своєї позиції Путін послався на певний закрите, тобто без публікації результатів, соціологічне опитування, нібито проведене в Криму адміністрацією російського президента (вона виявляється ще й соціологічний центр). За його результатами 75% кримчан нібито висловилися за повернення до складу Росії.

Але для того, щоб провести такого роду опитування, потрібно опитати декілька сотень людей. Неможливо собі уявити, щоб про опитування на настільки провокаційну тему не було б витоків до українських ЗМІ хоч би від тих 25%, які бажали б бачити Крим у складі України. Звичайно, опитування могли проводити і лишень серед твердих прибічників входження Криму до Росії.

Але тоді воно було б абсолютно нерепрезентативним, а частка позитивних відповідей на питання про приєднання до Росії перевищила б 99%. Що ж до кримського референдуму, то про те, яка була дійсна явка і як проголосували ті, хто прийшов на виборчі дільниці, ми не дізнаємося ніколи. Контрольні цифри за явкою і за числом тих, хто проголосував за приєднання до Росії було заздалегідь задано в Кремлі, і ніхто навіть не морочився вкиданням бюлетенів, підрахунком яких усе одно ніхто не займався. Відразу писали такі протоколи, які потрібно.

Під час окупації Криму основний упор Путін зробив, і тут він у фільмі чесний, не на народне волевиявлення, а на могутність російської зброї. І натякнув, що російські ядерні сили завше перебувають у стані готовності. А ще розповів байку про те, як американський есмінець злякався російських ракетних комплексів «Бастіон» у Криму. Байку, зазначу, придатну лише для дурнів, що не знають, що американський флот у Середземному морі, не входячи до Чорного моря, спроможний знищити російський Чорноморський флот максимум за п'ятнадцять хвилин.

Насправді у випадкові з Кримом річ була не так у російській військовій могутності, яка, як показали бої в Донбасі, і не настільки вже й ефективна, а в тодішньому небажанні України та Заходу воювати за Крим. У той час ще залишалася наївна надія, що хулігана, який розбушувався, краще не злити і віддати йому Крим без бою, в надії, що він на цьому зупиниться. Але - не зупинився! І зараз лякає: за Крим я, в разі чого всіх розірву. Якщо потрібно, перед використанням ядерної зброї не зупинимося.

Отже, краще домовляйтеся з нами, але на наших умовах. А в обґрунтування анексії Криму, Володимир Володимирович, серед усього іншого, заявив, що у півострова давні культурні зв'язки з Росією, що в Криму часто бували й російські літератори, і члени імператорської родини. Тут відразу пригадується, що з багатьма іншими країнами культурні та літературні зв'язки навіть сильніші, ніж із Кримом. І до Італії російські літератори і великі князі частенько їздили, Гоголь ось у Римі «Мертві душі» писав. І на Блакитному березі любили бувати. Я б на місці Ренці та Олланда задумався б. Якщо мюнхенська політика триватиме, то як би «зелені чоловічки» не з'явилися і на італійських та французьких берегах. А у Вісбадені Достоєвський любив грати в рулетку.

І подивившись фільм, ще раз замислюєшся про нинішню сумну долю Криму і кримчан. Як написала в твітері відома російська акторка Лія Ахеджакова після перегляду, за її словами, «жахливого» фільму про «повернення Криму»: «Відняли, вкрали Крим, зробили ворогами близький народ. Ворогами на сторіччя. Дуже важко на душі, камінь, просто камінь лежить». І такий камінь лежить на душі в усіх чесних росіян, не отруєних кремлівською пропагандою. Обіцяних їм молочних річок і киселевих берегів мешканці Криму не лише не отримали, але потрапили до справжнісіньких злиднів.

Втративши ту свободу, яку вони мали в складі України, вони тепер опинилися цілком у полі дії кремлівської пропаганди, позбувшись будь-яких альтернативних джерел інформації. Більшість кримчан наразі вірять, і сподівається, що переживані труднощі – тимчасові, як любили говорити за радянських часів. Тим часом, у відриві від України економічного майбутнього в Криму все одно немає, як доводить багатовіковий досвід. А розраховувати на те, що Росія і Україна спільно розвиватимуть півострів, який одна країна вкрала в іншої, - щонайменше, наївно.

Владу ж кримчани в Криму мають цілком бандитську. Хто такий Аксьонов, у Криму знають дуже добре. Але підтримують його за принципом: хай бандит, хай сучий син, та зате наш, рідний, кримський сучий син. Підтримують, оскільки живуть у нав'язаній московською пропагандою парадигмі «лиходіїв-бандерівців» і «зрадників-татар», від яких їх повинна захищати Росія та нинішня кримська влада.

І ще, як Путін віщав з екрану, і російськомовні мешканці Криму цьому щиро вірять: коли б не російські «воїни-визволителі», то в них неодмінно почалася б та війна, яка зараз палахкотить на Донбасі. Загалом, цілком радянська мантра: аби не було війни. Бо російськомовні кримчани – люди цілком радянські, з підвищеним відсотком відставних радянських офіцерів і членів їх родин. І цю радянськість винищити в них дуже важко.

Тим часом, майбутнього в цієї категорії мешканців Криму в довготерміновій перспективі немає. Рано чи пізно в Росії встановиться демократичний режим. І він поспішить позбутися Криму, як гирі, яка заважає Росії повернутися до цивілізованого співтовариства. І люди з радянським менталітетом зовсім не будуть бажаними гостями в демократичній Росії.

Складеться ситуація, коли більшості кримчан доведеться жити в Україні, яку вони зараз сильно не люблять. Їх ніхто не чекатиме в Росії, і Крим не матиме жодних шансів на те, щоб існувати як незалежна держава. А успіх інтеграції більшості мешканців Криму в українське суспільство в майбутньому цілком залежатиме від політики української влади. І в разі невдачі Крим знову перетвориться на постійне джерело напруженості в Україні. Але це, принаймні, вже не слугуватиме причиною міжнародної напруженості.