Свобода слова – це невід'ємна частина Загальної декларації прав людини, наріжний камінь демократії. Чи право на свободу слова повинно бути абсолютним, без жодних обмежень, без відповідальності?

У вересні 2005 року 12 карикатур Магомета були опубліковані у датській газеті Jyllands-Posten. Це було приниження сотні мільйонів мусульман, заторкнуло за живе їхні емоції, викликало гнів і бажання помсти. Автор тих карикатур живе і працює під охороною. Наслідки використання свободи слова без відповідальності для сотень мільйонів людей, особливо в євроатлантичному просторі і країн з інших континентів, дуже болючі. Це стурбованість, страх в населення, пріоритетне питання для урядів, як боротися з сильно поширеним тероризмом мусульманських екстремістів, великі бюджетні витрати і багато енергії урядів більшості країн світу.

У 2014 році була надрукована карикатура на пророка Магомета у видавництві Charlie Hebdo. Це було, як полиття бензину на вогонь, який вже горів. 7 січня 2015 року мусульманські терористи напали на згадане видавництво, вбили 12 людей, поранили 11.

Реакція на цю подію була негайна і потужна:

• 88 тисяч поліцейських були змобілізовані для пошуку двох ще живих терористів;

• близько 3-х мільйонів людей вийшли на маніфестацію в Парижі;

• 40 голів різних держав долучилися до цього протесту солідарності з Шарлі і в обороні свободи слова;

• у багатьох містах Франції, але і в багатьох інших країнах світу, включно з Україною, відбулись маніфестації.

Повища реакція на цей жахливий теракт є зрозумілою. Що, одначе, дивує, це те, що не було жодної дебати, жодної статті в світових газетах, журналах про те, чому такий теракт відбувся, і чи, може, європейці спровокували убивство співробітників Charlie?

Що цікаво – вже перед терактом у Сharlie Hebdo найпотужніша демократична держава відстежувала телефонні розмови десятків мільйонів людей, в тому числі навіть розмови голів союзних держав Ангели Меркель та Франсуа Олланду. Чи це вияв поваги до свободи слова?

Наступний парадокс. У США є конституційне право для американців на вільну купівлю і володіння зброєю з 16 років. Кожного року стаються шокуючи випадки, коли хтось зі школярів чи студентів приходить до своїх класів і вбиває майже насліпо чимало однокласників. Кожного року десятки невинних дітей, студентів втрачають через те свої життя. Чи їхні життя є менш вартісними, ніж життя Charlie? Чому нема масових демонстрацій, чому не запобігти того роду терактам? Президент Обама активно намагався запровадити певний контроль над продажем зброї, обмеження на володіння зброєю. Йому це не вдалося. Лобі Національної асоціації стрільби (National Rifle Association) виявилось політично більш потужним, чим президент цієї найпотужнішої в світі держави.

Чи в Україні теж використовують свободу слова без відповідальності?

У нас теж дуже цінується свобода слова, і вона існує. В нас є, одначе, дуже багато так званих експертів "про абсолютно все". Яким чином більшість із них стають експертами? Може, через самопризначення? а може, коли висловлюються в якійсь телепрограмі, і ведучий представляє їх як експертів? Саме такі "експерти", деякі журналісти і ведучі програм використовують свободу слова без етичних принципів. Вони говорять про "факти", руйнуючи в процесі репутацію поодиноких людей, організацій, членів уряду чи взагалі влади.

Конкретний приклад: одне з болючих питань, про яке дискутують всі засоби масової інформації, а особливо телебачення, – це заплановані підвищення тарифів на газ та електрику. "Експерти" кажуть – і ведучі показують пенсіонерів, які мають 1500 гривень на місяць, і коментують, що підвищені тарифи зможуть просто їх "вбити". Ці ж експерти чи ведучі програми чомусь не пояснюють одразу, що в бюджеті на цей рік передбачено 25 мільярдів гривень на те, щоб давати субсидії для малозабезпечених пенсіонерів. І, на щастя, після такого інформаційного бомбардування міністр соціальної політики розказував на одному з каналів, що пенсіонери зможуть заповнити дві сторінки анкети – одну про своє майно і доходи, а іншу про місячні витрати, вкласти ті дві сторінки в конверт і кинути до поштової скриньки. Міністерство соціальної політики відреагує, і належні дотації будуть зроблені.

Є в Україні справжні експерти, їх навіть досить багато. Дам один приклад - Олександр Савченко, колишній заступник голови Національного банку України. Він говорить про труднощі в державі, про політику в банківській сфері, але надзвичайно об'єктивно і не зосереджується на критиці, а радше на пропозиціях, що і як можна робити, що і як краще вирішити.

Провокують до зловживання свободи слова і наші політичні цирки, ток-шоу. Ведучі запрошують на дебати деяких нормальних, чесних людей, які говорять правду, але й деяких одіозних, які фактично повинні бути у в'язниці, які, одначе, вміють хитро жонглювати фразами, "фактами" на взірець Путіна. Вони говорять, як колись було добре, а теперішня влада жахлива, руйнує "нашу" Україну. Ведучі маніпулюють учасниками дебатів для того, щоб спотворити дискусію про різні світогляди, думки, про теперішню ситуацію чи наше майбутнє й перетворити її на "оральний бокс", політичний цирк. Глядачі люблять цирк, глядачів збирається багато, і це, мабуть, сприяє зростанню цін на реклами. Певно, це дуже оригінальний спосіб заробляти гроші.

Кожен із нас – членів суспільства – повинен відчути свої обов'язки до рідних, до своєї громади, країни, до навколишнього середовища, до світу. Життя в нашій країні було б кращим, більш гідним. Маємо чудовий приклад, як діяти з почування обов'язків. Під час Майдану були створені медична, релігійна, психіатрична, освітня служби. Ініціювали їх поодинокі люди, не за розпорядженням чи з допомоги уряду, а саме з почування обов'язку супроти поранених співгромадян. До згаданих служб долучилося багато людей. Вони співпрацювали, не було створених паралельних конкурентних служб.

Після російської агресії з'явилося багато волонтерів, які пішли в зону АТО, ризикуючи своїм здоров'ям, часто життям, саме з почуття обов'язку супроти нашої Батьківщини. У цьому Україна попереду більшості країн. Бодай частина народу вже живе згідно з новою парадигмою: діють з почування обов'язків і співпрацюють, а не тільки вимагають своїх прав, конкуруючи в тому.