Виїхати з окупованого Донбасу можна і без перепустки. Тим паче, що її оформлення затягується більш ніж на місяць. Я виїжджала з Донецька до Києва, а час, проведений у дорозі, – трохи більше доби. У довоєнні часи можна було дістатися до столиці максимум за 10 годин.

Варіант перший – купити квиток на автобусний рейс, у вартість якого вже входять так звані «пропускні», тобто хабар за пасажирів без перепусток. Однак гарантії ніхто не дає, вас можуть висадити – і гроші за квиток, а це близько 700 гривень, ніхто не поверне. Проте пасажирів завжди вистачає.

Варіант другий – спробувати виїхати з Донецька манівцями і заплатити за цей екстрим чималу суму грошей.

Варіант третій, яким я скористалася, – виїзд на власній машині з дитиною в салоні. Так склалася ситуація, що моя знайома з однорічним синочком виїжджала на власному авто з Донецька. Я попросилася  скласти компанію. Під’їжджаємо до українського блокпосту, що в Курахові, зупиняємося. Відчиняємо двері, і військовий заглядає в салон. Посміхнувшись малюкові, вимагає показати документи. Про перепустку – ні слова. «Проїжджайте!» – говорить нам, махнувши рукою.

Можливо, комусь це здається жорстоким, але виїжджати з дітьми – легше в певному сенсі. Менше перевіряють, тільки паспорт і документи на машину. Я знаю, що саме так багато моїх друзів брали дітей і часто проїздили на підконтрольну Україні територію, щоб зняти гроші для своїх батьків і бабусь.

Дорога на автобусі від Курахова до Бердянська зайняла більше 6 годин. Мобільні телефони, планшети, ноутбуки краще сховати подалі, і ні в якому разі нічого не фотографувати в дорозі. Нам «пощастило» – в автобусі їхав молодий хлопець сумнівної зовнішності, який ховався на всіх блокпостах, бо ніяких документів у нього не було! А в Маріуполі спокійнісінько вийшов з автобуса і зник у невідомому напрямку. «Сепаратюга чортів!» – обурювалися пасажири, а особливо водій, якому той нічого не заплатив.

Як правило, на всіх блокпостах перевіряють документи у всіх чоловіків до 60 років, можуть запитати, куди їдете або де працюєте, при необхідності перевірити сумки й валізи. Ніхто нікого не «знімає» з автобуса!

Діставшись до Бердянська, вирушила на залізничний вокзал. Тепер це курортне приазовське містечко стало відправною точкою для багатьох донеччан і жителів прифронтових міст. І тут знову знайомі обличчя, підслухані розмови про пережиті бомбардуваннях і крихкі надії на мир.

Опинившись на вільній території, вже самостійно я змушена була діставатись до Бердянська, а звідти поїздом до Києва. Уже понад місяці поїзди в маріупольському напрямку не ходять, незважаючи на те, що всі шляхи відремонтовані. Виходить, південне залізничне сполучення фактично відрізане, і люди змушені доїжджати автобусами, що набагато дорожче…