Унікальний період у своїй історії переживає Україна. Нарешті існує реальна можливість закріпитися в якості суб’єкта міжнародної політики, відстояти свій суверенітет і закласти основи швидкого поступального розвитку в напрямку до реалізації української національної ідеї.

Успіх України залежатиме від усвідомлення правильної національної мети інтелектуальною національною верствою і на її основі мобілізації зусиль суспільства для її досягнення. Наша мета полягає в тому, що Україна повинна бути самодостатньою, сильною, національною державою, найпотужнішою в Європі і однією з найпотужніших держав світу. На проміжному етапі Україна повинна стати регіональним лідером у балто-чорноморському регіоні.

Ця наша національна ідея не є якоюсь утопічною, амбіційною забаганкою, а необхідною, об’єктивною умовою життя і розвитку української нації. Є всі потенційні передумови для створення потужної української держави.

Насамперед – це великий український народ, для самореалізації якого необхідна велика держава, без якої його інтелект буде висмоктуватися іншими, сильнішими, знекровлюючи українську націю, як це було впродовж століть бездержавності. Україна має велику благодатну історію, наділену багатими природніми ресурсами (унікальний, серед яких, земля), благодатний клімат, надзвичайно сприятливе географічне розташування.

Альтернативою сильній українській державі може бути тільки відсутність національної державності з катастрофічними наслідками гуманітарної і соціально-економічної деградації. СЛАБКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА НЕМОЖЛИВА, ГЛОБАЛІЗОВАНИЙ СВІТ ЇЇ ПРОКОВТНЕ.

Забезпеченню української національної ідеї має бути підпорядкована державна ідеологія з багатьма тактичними і стратегічними складовими з відповідними конкретними відтінками на різних етапах досягнення мети.

Могутня українська держава повинна будуватися на українських етнічних територіях, на історичній тяглості етногенезу українського народу, без зовнішньої агресивної експансії, на принципах добросовісної конкуренції і взаємовигідного співробітництва.

Українська держава повинна дотримуватися непорушності принципу унітарності, територіальної цілісності, духовно-культурної української ідентичності, об’єднуючого фактора – єдиної державної української мови. Формування влади в державі повинно відбуватися на засадах реального народовладдя, що дотримується принципів правової демократії.

На жаль, інтелектуальна еліта організовано не виставляє чіткої вимоги перед владою – вести Україну шляхом до реалізації української мети, яка одночасно стала б орієнтиром для нашого суспільства. Водночас сучасна влада в Україні не має іншої мети, як тільки втримуватися при владі, заради власного збагачення. Щонайбільше влада декларує, що метою України є інтеграція до євроструктур. Насправді це аж ніяк не є нашою метою, а лише тактичним інструментом на шляху до досягнення стратегічної мети.

Тепер Україна опинилася в критично відповідальній фазі своєї історії. Ще ніколи раніше ми не мали такої моральної підтримки на міжнародній арені як зараз.

Це створює сприятливі умови для того аби остаточно розірвати пута залежності від російського імперіалізму. Цьому теж сприяє нахабна , вже відверто демаскована комплексна війна без правил проти України включно з військовою агресією і окупацією частини української території – Кримського півострова і частини Донбасу. Така поведінка імперської Росії консолідує українську націю, а з іншої – щораз більше посилює розуміння громадськістю демократичного світу загроз для європейської і світової безпеки, які випливають від агресивності російського імперіалізму.

Цю ситуацію Україна мала б сповна використати для здійснення цілеспрямованої політики з метою створення міжнародної коаліції протистояння російському імперіалізму. Для цього Україна повинна докорінно змінити нинішню хибну воєнну і дипломатичну політику. Владі непотрібно прикидатися наївною і намагатися дурити своїх громадян і світову громадськість , що нібито «конфлікт на Донбасі» можна і необхідно вирішувати лише шляхом переговорів.

Насправді на Донбасі відбувається неоголошена війна Росії проти України, в якій беруть участь підрозділи збройних сил РФ, озброєні найновішими російськими озброєннями і частина місцевих російських бандитів, вишколених і фінансованих Росією. Тому не потрібно лицемірно називати російсько-українську війну – АТО.

З Путіним не можна домовитися про мир в принципі, бо його мета не просто захопити частину території Донбасу (на що вже погодився Порошенко, під видом так званих Мінських домовленостей у лицемірній формі нібито з особливим статусом врядування, що є державною зрадою).

Мета Путіна навіть не лише захоплення всієї України. Нинішнє російське керівництво вже не приховує того, про що мріяли всі російські імператори – білі і червоні: знищити український народ, бо ж « русские и украинцы – єдиный народ». І на Донбасі російські окупанти вже здійснюють політику етноциду – етнічну чистку ( українців фізично знищують за українську мову, символіку іт.д.), масово знищують населені пункти і мирне населення.

Отже, про що можна домовлятися з ворогом, який заперечує сам факт існування українського народу, а хто спробує це заперечувати, тих підлягають знищенню духовному і фізичному, що вже здійснюється російськими окупантами в Криму і на Донбасі.

Російського агресора потрібно і можна зупинити силою активного збройного опору українського війська (пасивна бездіяльність Збройних сил України веде до поступового винищення наших вояків і однозначної поразки, що спостерігаємо зараз), і міжнародними всеосяжними економічними санкціями і політичною ізоляцією Росії. І, таким чином, змусити Росію до миру і виведення своїх військ з окупованих ними територій України.

Політика наших західних прихильників у великій мірі залежить від позиції України. Якщо Україна однозначно юридично засвідчить, що Росія веде війну проти України, а не якісь анонімні терористи, і як наслідок, здійснить відповідні заходи: розірве дипломатичні відносини з державою агресором, застосує комплексну блокаду окупованого Криму, припинить торгівлю з Росією, продемонструє, що здатна захищати свою територію, тобто негайно артилерійсько-ракетними ударами зустрічати колони російських танків і військових, а не бездіяльно спостерігати.

Коли в державі було б запроваджено воєнний стан для мобілізації всіх ресурсів для відсічу агресії, коли наша дипломатія постійно буде надавати конкретні факти обстрілів російською воєнщиною, в тому числі і з російської території наших населених пунктів і вбивства мирних громадян, руйнування промислових підприємств і свідчення полонених російських військових, і доводити їх до відома керівників держав і громадськості.

Коли в міжнародних судах буде маса позовів до російської сторони за нанесені збитки, про захоплення українського майна і за злочини проти людяності, лише тоді політика світового демократичного співтовариства значно зміниться на користь України. В такому разі Україна зможе розраховувати на надання нам сучасної зброї і більшу фінансову допомогу та збільшенні комплексного тиску на Російську Федерацію. Зникнуть причини хибно трактувати події на Донбасі як внутрішній конфлікт агресивних сепаратистів, яким лише активно допомагає Росія.

Україна має категорично наполягати на однозначному визнанні російської воєнної агресії проти України. Млява, а фактично капітулянтська позиція (так звані «Мінські домовленості» засвідчують зрадницьку політику) української влади і заохочують наших західних прихильників здійснювати політику подвійних стандартів: риторика ніби підтримуюча Україну, а діями підштовхують Україну до капітуляції, щоб за рахунок України замирити Росію. 

Якщо українська влада продовжуватиме нинішню згубну політику, то події можуть розвиватися по трьох негативних сценаріях:

1. Повзуча (тиха) капітуляція і легітимація за «мінським» сценарієм повного російського контролю на окупованій частині Донбасу, закамуфльованого під «особливий статус місцевого самоврядування» і вогнища знекровлення і деградації України, під виглядом Конституційних змін нібито для посилення місцевого самоврядування і децентралізації, а насправді деінтеграції і поступового розвалу держави.

2. Створення вогнищ силової дестабілізації в стратегічно важливих регіонах ( південному – Одеса, північно-східному – Харків) з подальшим, вже неприхованим втручанням Росії.

3. Перекладаючи весь непосильний фінансовий тягар на незаможні верстви населення і оберігаючи недоторканими надприбутки і економічний та політичний монополізм олігархів, влада провокує соціальний вибух, яким може скористатися п’ята колона - регіонали, «Український вибір» Медведчука) для захоплення влади в Україні відверто проросійськими ставлениками.

Всі ці три гіпотетично реальні сценарії несуть загрозу ліквідації української держави. Це може бути у різних формах: перетворення України у адміністративно-територіальне утворення з формальними атрибутами державності та втратою реального державного суверенітету, політичної суб’єктності («гібридна держава», а ля УРСР).

Відвернути всі три негативні сценарії і, навпаки, укріпити українську державу без деолігархізації неможливо. Без демонтажу олігархічного, економічного і політичного монополізму неможливо побороти корупцію і здійснювати комплекс реформ в інтересах всього суспільства, будувати сильну українську державу.

В Україні давно назріла необхідність здійснювати комплексні реформи в гуманітарній і правоохоронній сферах, в економіці, яка повинна будуватися на принципах сталого розвитку і передбачає реструктуризацію і реіндустріалізацію на сучасних технологічних досягненнях (проте, це великі теми, які потребують окремого розгляду).

А нинішня влада в Україні (ВРУ, уряд,президент-олігарх) не здатні здійснювати такі реформи, бо у ній переважають ставленики олігархів та іноземних груп впливу.

Це має усвідомити інтелектуальна українська еліта і докласти максимальних зусиль, аби організувати суспільство на цілеспрямовану боротьбу за своє краще майбутнє під сонцем.

Правозахисник, Народний депутат України трьох скликань,Герой України Степан Хмара

P.S: Стаття, підготовлена для публічної дискусії, присвяченої памяті Героя України, Лицаря небесної сотні Якова Зайка.