Наш екскурсовод, назвемо його так, офіцер однієї з бригад, яка тримає фронт неподалік Горлівки, також не вірить у перемир’я. На війні він добровільно й від початку, а тому має право. А ще в нього все добре із зором, слухом і з адекватним сприйняттям дійсності. Він щодня чує, як у бік блокпостів залітають ворожі міни, позиції обстрілюються, а в довколишніх ярах і посадках доводиться ловити численні ДРГ. Він і в очі, напевно, не бачив мінських домовленостей, але з превеликим задоволенням придушив би того хлопця, який їх підписав. Ну коли б, звісно, той приїхав на його позиції. Бо їхати до нього наш приятель не має часу, готується до нової серії вій­­ни, яка от-от почнеться. Але хлопець не приїде, бо на один із найнебезпечніших блокпостів, принаймні так кажуть, його просто не пустять.

На запитання, що то за спалах, екскурсовод відрізав: «Ми не будемо цього з’ясовувати» – і вже згодом запитав, чи всі цілі. Далі все ж пояснив: «Це, швидше за все, був АКМС із ПБС», що в перекладі з «військової» мови означає автомат АК зі сталевим прикладом калібру 7,62 і прилад беззвучної та безполуменевої стрільби. «А спалах – то знак, що ми приїхали в потрібне місце. Хтось сидів, виглядав, коли ми опинилися в точці, де нас можна дістати, і дав знак. За ідеєю ми мали пригальмувати, озирнутися й отримати свій привіт. А оскільки вирішили нічого не виясняти, то все закінчилося добре. Хороша екскурсія, правда?».

Тією дорогою екскурсовод та інші вояки його підрозділу їздять щодня. Деякі живуть просто на блокпосту, тримаючи кру­­гову оборону. Там для цього є все що треба. Добротна пічка в імпровізованій казармі закинутого будинку, кухонний намет, підземні схрони від обстрілів, якась бронетехніка. Така собі фортеця. Нещодавно відбулася часткова ротація захисників, тепер новачки опановують фронтові премудрості. На щастя, мають на це час, бо нині відносно спокійно. Сепари стріляють рідко, ліниво, щоправда, регулярно, аби не розслаблялися. Ми власне приїхали, коли за графіком повинні були початися обстріли, тому зазвичай гостинні господарі помітно нервувалися, хоч і пропонували дочекатися вечері.

Зараз на тому боці, схоже, триває підготовка до чогось грандіозного. Про це всі знають, всі говорять, але ніхто не береться гадати, коли саме умовне перемир’я закінчиться. «Швидше за все, після Великодня», – кажуть бувальці. «Можливо, в День побєди, – знизує плечима екскурсовод, – «вони люблять символи». «Скоро, – з упевненістю підтверджує розвідник-есбіст, який щотижня ходить на той бік на екскурсію, – може, навіть дуже скоро. Місяць-півтора, але яка, врешті, різниця. У нас все одно ніхто ні до чого не готується». «І ви не готуєтеся?» – питаю. «Ми готуємося завжди, але он там, – показує на небо, – так нічого й не зрозуміли». «Зможемо в разі наступу дати відсіч?» «Дамо, – впевнено, але сумно відрізає розвідник. – Та для того, щоб дійти від Щастя до Сєверодонецька, їм вистачить днів три-чотири, і це без напрягу. Вони разів у п’ятдесят краще підготувалися за час цього перемир’я, ніж ми».

Усвідомлення невідворотності нової серії вій­ни витає по всьому фронту, як і усвідомлення того, що в Києві цього просто не хочуть розуміти. Не всі, звичайно, тільки ті, хто приймає рішення...

«Зробимо що зможемо. Не турбуйтеся. Все буде добре», – підбадьорюють вояки. І цим хлопцям можна вірити. Вони вже не раз довели. Їм би ще трохи свободи дій, а там, нагорі, менше параноїків – давно відбили б назад Донецьк, Луганськ і решту, аж до Ростова. Екскурсовод запевняє, що в час дебальцевського протистояння силами довколишніх блокпостів можна було легко взяти Горлівку. Там сепарів залишалося кілька десятків. Дехто, щоправда, каже, що далі кордону не піде, бо там не його батьківщина і загарбником він бути не хоче, але для перемоги готовий їхати ліквідовувати кого треба і скільки треба, хоч у саме пекло, якщо буде наказ. Тільки от наказу немає…

«Штаб ГРУ РФ воює будь-якими засобами, щоб перемогти, – розповідає диверсант родом із Луганська. – А в нас ніхто не хоче розуміти, що ми повинні робити так само. Треба їхати до них і карати командирів, тоді інші думатимуть, перш ніж зголошуватися воювати в Україні».

Загалом на фронті атмосфера видається доволі здоровою. Єдине, що насправді турбує вояків, – це незрозуміла політика у верхах. Відчувають, що відбувається щось непевне, розуміють, що дехто занадто рано увірував у силу миру і власне месіанство, але як люди під присягою вдіяти з цим нічого не можуть. Поки що. Можуть лише підкоритися наказу й чекати, спостерігаючи, як ворог із дня в день готується вдарити по них з усієї сили.

За сприяння в підготовці матеріалу дякуємо Благодійному фонду допомоги армії «Повернись живим»