Уже рік ми ведемо війну, яку не можемо виграти. Вона вбиває наших громадян, руйнує економіку, розхитує державу і забирає останню надію. Наші західні партнери ставлять нам крапельниці, щоб ми не загнулися, але і не приховують, що ми для них – Афганістан. Наше завдання – не стати сильною і процвітаючою частиною цивілізованого світу, а виснажити Росію на своїй території.

Але і це ще не все. Нам уже прямим текстом говорять, що в Євросоюз, заради якого ми проливаємо кров, нас не приймуть. В НАТО – тим більше.

Безвізовий режим нам так само не світить. Іншими словами, цінності, заради яких ми вийшли на Майдан і за які продовжуємо воювати на Сході, для нас уже не будуть доступними.

Якщо ще один рік ми проживемо без визначеності у внутрішній та зовнішній політиці, катастрофа неминуча. Нехай ми нікуди не йдемо, нас ніхто не приймає, але потрібно правильно поставити діагноз, щоб нація розуміла, де вона знаходиться, і яка мета перед нею стоїть.

А для цього у нас лише один шлях:

- якщо Донбас хоче піти своєю дорогою – будь-ласка, нікого не тримаємо;

- не приймають в НАТО? Так давайте проведемо референдум і хай народ скаже за державу, а не «гаранти», які від нас морозяться;

- спитати прямо у Євросоюзу, чи довго будуть водити нас за носа. Якщо наміри щодо України серйозні, то давайте безвізовий режим. Якщо не даєте – не потрібно нас просити йти у Європу, як це було перед саммітом у Вільнюсі;

- президент, прем'єр та спікер повинні оголосити публічно свою спільну позицію про перспективу країни, на основі всеохоплюючого референдуму – куди ми рухаємося, яку країну будуємо. Бо поки що є лише незрозумілі висловлювання, як і заяви середньої ланки з ЄС та США про занепокоєння.

Але ми маємо самі визначатися – нам стати Боснією, Австрією, Фінляндією, чи Швейцарією. І така визначеність – це краще, ніж марні ілюзії і не визначені цілі. І в будь-якому разі це краще, ніж велика війна двох супердержав на нашій території, яку нам усі пророкують.