Оглядачі наших ЗМІ дивуються – на книжкові розкладки полізла підривна «література» з Росії. Про «безумство Майдану» та «героїзм Новоросії». Ніколи не втомлюся, мабуть, дивуватися наївності нашої інтелігенції. Влітку через надлишковий гуманізм та непотрібний альтруїзм Україна не встигла придушити організовану контрреволюцію на Донбасі (подивіться на Одесу чи Запоріжжя – патріоти знешкодили там агресивних агентів Путіна раніше, аніж було сформовано притомні правоохоронні органи!). На щастя, росіянам не вдалося насправді захопити обидві області, створено лише так звану «кишку».

Але – а що, хтось думає, що Москва обмежиться кількома зруйнованими нею районами? Звісно, ні – та й головний фронт війни пролягає по «ноосфері», свідомості. Щоправда, не тільки нашій, але й російській…

Втім, повернімося до книжок. Нашим до Росії – ходу майже немає. Як з ідеологічних, так і з економічних причин (порівняйте середню заробітну платню та ВВП на душу населення, і стане зрозуміло, що наші книжки порівняно конкурентоздатніші, хоча це і не головне).

То чому би органам контролю не розібратися для початку із банальним демпінгом, тим більш, що, по-перше, обидві країни належать до СОТ, а по-друге, книговидавництво максимально субсидується в Росії.

На відміну від Києва, у Москві чудово розуміють силу друкованого слова – а саме, як зброї відтермінованої дії, як важелю виховання лояльності до певних ідей…

Прийшов час для уряду, видавцям та торгівцям у цій галузі зустрітись та погодити певні правила.

Пропоную простий алгоритм.

По-перше, закрити імпорт будь-якої літератури з території РФ, окрім академічної (із грифом відповідної організації), особливо «політології». Звісно, почнуться оскарження, але їх можна тягнути роками – ми знаємо, нащо це нам потрібно.

По-друге, нічого не мусить заважати росіянам (і не тільки) друкуватись в українських видавництвах, окрім текстів «що містять загрозу конституційному ладу». Наприклад, у нас заборонено викривлювати факти про Голодомор, а до цього ще треба додати визвольний рух, Революцію гідності й обставини поточної війни. Адже маємо в Україні гарні, сучасні та політично коректні видавництва.

По-третє, багато зусиль для аналізу паперових течій сьогодні аж ніяк не потрібно – попри навіть ту обставину, що тих, хто пише, тепер приблизно стільки ж, скільки тих, хто читає. Щодо деяких «творів» вистачає і перших десяти сторінок.

Інша справа, що Україні і справді слід дещо уточнити законодавство задля знешкодження пропаганди «ідеологічного людожерства» та невігластва («мракобєсія»). Віддаймо належне залишкам російської інтелігенції – вона спромоглася на основі РАН створити комісію із боротьби зі псевдонаукою. Тут і нам є чому повчитись. Бо між легалізацією текстів, що руйнують здоровий глузд, і сектантськими вбивствами – один крок. Це доведено самою історією. Зокрема, й на нашій землі.

Взагалі та – гірка – ситуація, що склалася, дає нам непоганий шанс на втілення найгірших підозр ворога: розбудову «типографії свободи». Пам’ятаєте, як наші батьки привозили «літературу» з Польщі, з ліберальних країн радянського блоку – Югославії, Угорщини? Чимало росіян уже сьогодні приїжджає сюди за «свіжим ковтком». Зараз ми майже не користаємо з цього. Не маємо державної політики. Керуємося довоєнним розумінням «свободи висловлювань». Як Чехословаччина в кінці 1930-х…

До речі, все вищесказане – не має нічого спільного із «цензурою». Наша країна знаходиться одночасно у стані війни та в процесі реформ.

Перше вимагає пильності, і суспільство цим живе, вимагаючи від влади того самого – і не бажає бачити на Петрівці «видання» із приблизними назвами «Правий Сектор: кривава історія геноциду» чи «Як новороси повстали проти диктатури Майдану». Всі такі книжечки пишуться в державних аналітичних центрах РФ (наприклад, Російському інституті стратегічних досліджень) максимум за тиждень. А от як вони потрапляють на полиці українських книжкових крамниць – це ще одне питання до СБУ.

На жаль, ми самі мало друкуємо подібне – зі своєї точки зору, а сподіватися на те, що «правда все переможе» є наївним. У нас навіть є профільне міністерство, але воно, як кажуть на західній Україні, «збитошне». Чи не вся релевантна діяльність українських державних органів нагадує сюжетну лінію епічного твору Ярослава Гашека.

На щастя, тепер в Україні є дієве, енергійне та мобільне громадянське суспільство – і воно швидко припиняє ворожі підступи. Але все ж таки шкода, що держава не бажає скористатись (ізнов) із тих можливостей, що їх просто покладено на підлогу перед нею. Втім, хто ще сподівається на державу?

Оптимально, добре, щоби вона собі затямила єдине – наше суспільство не дозволить ображати себе на своїй землі. І краще правоохоронним органам попереджати випадки блюзнірства, аніж доведений до відчаю народ, не зважаючи на чиїсь можливі комерційні інтереси, розбереться сам із такими «торговцями отрутою». Знаєте, як буває? По-різному…

Можна використати шанс України на розбудову інформаційного домену-руйнівника східної імперії.

Можна мовчати і спати, «не помічаючи» гібридне інтелектуальне вторгнення.

Можна – в другому випадку – стикатися із наслідками.

Тому що українці змінилися ґрунтовно – і вже ніколи не дозволять над собою знущатись.

Максим МИХАЙЛЕНКО