Боляче... Мене болить. Дуйте бо пече. Заходжу в метро. с.м. Контрактова Площа... Стаю в чергу біля пропускного турнікету. Думаю, дай пройду по військовому квитку. Підхожу і показую( а там написано шо я військовослужбовець, служу в "Айдарі", 2 печаті і місце видачі- Старобєльськ. Луг. обл). Тітка починає викрикувати:" Шо!!!! Понакуплювали білєтів і ходять тут!!! Ану пішла за жетонами!!!!"......

бл*ха.... то шо я відчула в той момент- ні словами ні матюками ні ділами описати.... 

сльози бризнули так, шо я думала вдавлюся ними.... не хотіла сперечатися. Підійшла до віконечка, протягнула гроші і попросила 2 жетони.....подякувала....

душили сльози і я не могла їх спинити... крутилося в голові питання:" За кого я бл*ха там сплю в спальніку і мордою в землю при обстрілах, за кого ми там*? для кого? нафіга? якшо у нас важлива показуха- давайте всі будуть ходити в камуфляжі, навішають на спину шевронів, на шию та груди Ордени-медалі і всьо. і будуть ходити такі всі типу та ми, та я... ! а якшо ти не по формі і не верещиш шо Я атошнік!Нє відіш????Каза!!! то ну шо ж.... 

я стояла на платформі і ридма ридала.... заливалася... і ніхто не підійшов, ніхто не заступився, ніхто не поцікавився.... У вагоні метро крило вже дужче- трусило ногу( нервове)...я гортала воєнік і жерла сльози і вже не бачила навіть дверей через сльози.... і знаєте шо???? до мене підійшла афроамериканка і обійняла мене...міцно... я конвульсивна здригалася в неї на плечі і ревіла, а вона обіймала і казала... Не переживайте... я бачу ваш воєний... все буде добре... 

і мені стало ше гірше....

вийшла я ....вдихнула повітря і пішла.....

соромно... та нам не в Європу, а в школи. і най там нас навчать бути Людьми