Кожних 2-3 місяці буваю у Берліні, щоб розповісти про Україну й заодно заміряти температуру. Ні, вже не по палаті – за рік німці зробили реальний прогрес в тому, що стосується подій в і навколо України.

Але все ще часто відчуваю себе на деяких дискусіях у Німеччині (як і в інших європейських країнах), як на сеансах психотерапії. Причому у ролі психотерапевта, якому доводиться працювати з ломкою стереотипів та дезінформаційними судомами здавалось би розумних та критично мислячих людей.

І з кожним разом у мене все більше з"являється враження, що столиця Євросоюзу плавно переміщається з Брюсселя в Берлін, судячи з кількості різних зустрічей, обговорень і дискусій, які там відбуваються про долю Європи. Мабуть, в жодній іншій столиці не має стільки різних дискусій, дотичних до України, як у німецькій столиці.

У наступному році Німеччина ще й головуватиме в ОБСЄ. Тому дуже багато обговорень точиться з явним безпековим акцентом. Вже готуються деякі рекомендації. І не завжди однозначні.

Востаннє була у Берліні на щорічній конференції з питань Східної Європи. Найбільшій у Німеччині, як кажуть самі німці. Розмови з аналітиками й дослідниками з університетів суттєво відрізняються від розмов, які, наприклад, відбуваються на вечері з президентом Бундестагу чи іншими німецькими політиками або дипломатами. Бо якщо з останніми зазвичай у ці дні доводиться говорити з акцентом на найближче майбутнє України та реформи, перші все ще вперто нишпорять в нещодавному минулому, намагаючись заповнити прогалини у знаннях чи просто підкріпити свої уявлення про те, що відбувається.

Але ці люди так само важливі, бо формують громадську думку. А громадська думка у Німеччині здатна підкоригувати уявлення про світ навіть у таких здавалось би відомих андестендерів Росії, як Гернот Ерлер – відомий політик-есдек, який зараз є Уповноваженим уряду зі зв"язків з Росією. Так що, якщо нам не вдається напряму переконати німецьких політиків, доводиться заходити з чорного входу – переконувати тих, хто вміє переконувати населення.

Як завжди, пишу про деякі тренди, які зауважила під час останнього візиту до Німеччини:

- Ще жодного разу, перебуваючи у Берліні, стільки разів підряд не чула від німців заяв про те, що події в Україні – це війна в Європі, а не якийсь міжсобойчик на задвірках цивілізації. Скажу відверто: я готувалась до того, щоб самій про це говорити і пояснювати загрозу, яка йде з Кремля, але необхідність в такій аргументації відпала сама собою.

- Крим перестав бути темою для дискусій. Не тому, що забули. А тому, що навіть найпалкіші прихильники Росії на поважних зібраннях не наважуються публічно захищати Росію й пояснювати її логіку дій. Слово "анексія" з індикативного перетворилось на буденне. Зізнання Путіна з відомого пропагандистського блокбастера лише закріпили такий підхід.

- Вперше жодного разу не чула ремарок чи питань з приводу загрози неофашизму в Україні, які ще рік тому були звичним місцем. Очевидно, результати двох минулорічних виборів й усвідомлення того, що ультраправі не роблять погоди в прийнятті ключових рішень на Печерських пагорбах у Києві зіграв свою роль.

- Все менше відчувається самобичування, що це, мовляв, ми, німці і європейці, довели Росію до такого стану. Навпаки, все більше говорять про те, що Німеччина зробила все можливе, аби Росія не почувалась ізольованою та приниженою. Є й елемент образи на те, що Росія просто-напросто дурила європейців: робила вигляд, що хоче модернізуватись, реформуватись та ставати нормальною європейською країною, німці вірили й інвестували у неї свій час та ресурси, а насправді точила в задвірках ніж, щоб вставити його у спину Європі.

- Все спокійніше говорять про перспективу членства України в ЄС. Самі німці визнають, що крашої мотивації для трансформації країн Східної Європи вони так і не змогли винайти. Якщо ЄС дійсно зацікавлений в ефективному реформуванні України, то питання перспективи членства доведеться рано чи пізно все одно ставити.

– Все менше чути плачів Ярославни з приводу того, як вони страждають від санкцій. Те, що наприклад на кожному кроці можна зустріти в країнах Південної Європи. Тій же Італії, наприклад. Плакатись про втрати від санкцій в пристойній компанії – не в тренді, хоча постраждалі є.

Натомість, є речі, навколо яких роз"яснювальна робота ще потрібна серйозна.

- Багато питань досі вперто кружляють навколо процесу прощання Януковича з президентським кріслом. Зокрема, з приводу того, наскільки були дотримані норми Конституції України під час позбавлення Януковича президентства. Німці – страшні буквоїди, і російська мантра про державний переворот тут ні до чого. Хоча зрозуміло, що ця дискусія є безглуздою, бо навіть якби в Україні було два державних перевороти – це суверенна справа суверенної держави, а не підстава для анексії частини її території та військової агресії з боку іншої країни.

- Явно триває дискусія, як найбільш точно називати сьогоднішні події в Україні. У мене склалось враження, що потрохи вимальовується консенсус назвати це "штучно інспірованою Росією громадянською війною". Бо елементи громадянської війни на Донбасі все ж, мовляв, спостерігаються, якби це не заперечували в Києві.

- Все ще не дають спокійно обговорювати ситуацію навколо України потужні антиамериканські конвульсії. Навіть у здавалось би дуже поважних людей. Вікторія Нуланд з пиріжками на Майдані та МакКейн на сцені виявились для багатьох достатнім доказом того, що Революція гідності – продукт американського втручання у внутрішні справи України. Хоча, знову ж таки, на питання "Чи може присутність двох американських політиків на Майдані виправдати анексію частини території та військову агресію на іншій частині суверенної держави?", – відповісти не можуть.

-Все більше розмов про те, чи варто давати гроші Україні, якщо вона не здатна конвертувати їх у реальні реформи. Головне – реальну боротьбу з корупцією. Після Греції питання рятівного фінансового кола явно переосмислене і явно не на нашу користь. На прийнятті в представництві Єврокомісії у Берліні після ратифікації Угоди про асоціацію в Бундестазі хтось із спікерів іронічно пожартував, що, мовляв, готуйте свої гаманці, аби давати гроші України. По залу пройшовся нездоровий смішок.

Так чи інакше, перебуваючи у Берліні особливо починаєш вірити у приказку про краплю, яка точить камінь. Але, очевидно, шо точити його треба ще довго. У Німеччині, як і в багатьох інших країнах ЄС, наразі голосно оплакують втрату Росії, а не радіють з приводу того, що здобули Україну. І такий стан речей триватиме до того часу, поки німці та інші європейці не усвідомлять: повернути Росію вони зможуть тільки тоді, якщо їм вдасться надовго утримати й змінити Україну.