Як виховують патріотів за кордоном та в Україні

Усі поляки, як один, з гордістю промовляють: «Jestem Polakiem». Польська держава дбає про патріотичне виховання своїх громадян ще з дошкільного віку. А кілька років тому польське Міністерство культури запустило в Інтернет для 4-5-річних дітей освітній веб-сайт, який допомагає юним полякам засвоїти стандарти рідної культури.

Майже половина американських родин прикрашають свій будинок національним прапором. Любити рідну країну в США привчають з пелюшок, і в цьому ключі працює все суспільство – родина, школа, виші. Державні символи пропагують американські ЗМІ та кіно, у країні діють численні скаутські та молодіжні патріотичні організації. Є в Америці й День патріота.

У Японії Закон про освіту зобов’язує вчителя самому бути патріотом і прищеплювати учням молодших класів почуття патріотизму і національної гідності, а виховання любові до своєї країни названо головною метою навчання в школі. Японці настільки патріоти, що демонструють свій патріотизм не лише офіційно, а й у будь-якій товариській компанії.

Подібні приклади є в усіх провідних країнах світу.

Війна на Донбасі не в останню чергу сталася через те, що всі роки незалежності у його школах не здійснювалось національно-патріотичне виховання. Навпаки, місцева влада виділяла чималі кошти на виховання містечкового, регіонального патріотизму, який був антагоністичний до українського. Так, Луганська облрада спрямувала 10 мільйонів 570 тисяч гривень на втілення програми «Патріот Луганщини», розрахованої на 2011-2014 рр. У цій програмі – лише традиційні для Донбасу теми з консервації совка: «Молодая гвардия», «великая Победа», російсько-українська дружба, «Зарница», автор «Подмосковных вечеров» Михайло Матусовський тощо. І повна відсутність загальноукраїнських цінностей.

Навіть війна на Донбасі нічого тут не змінила. Так, побувавши місяць тому на круглому столі «Патріотичне виховання учнів в умовах українських реалій», який проводив Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти в рамках міжнародної виставки «Сучасні заклади освіти – 2015» (Київ), я зрозуміла, що патріотів на Луганщині й надалі виховують російською мовою, прищеплюють дітям виключно любов до «малої батьківщини». Знову та сама «Молодая гвардія», рекорд Стаханова, екскурсії до меморіальних комплексів на честь боїв часів вітчизняної війни – Міус-фронт і Савур-могилу, зустрічі з її ветеранами, пошукова робота.

Доповідачі цього круглого столу жодним словом не обмовилися про необхідність краєзнавчої роботи в школах області з дослідження численних стародавніх поселень запорізьких козаків і селян на теренах Луганщини, історії чумацтва, Голодомору.

Результати такого ось «патріотичного виховання» сьогодні відомі в Україні всім, адже останній рік переконав нас у тому, що саме луганська освіта часів незалежності «виховала» тисячі затятих терористів-сепаратистів.

До сьогодні чи не в кожній школі Київщини проходять уроки вшанування «воїнів-інтернаціоналістів», «афганців», а в одній зі шкіл завуч із гордістю розповіла мені про недавнє проведення виховної години, гостем якої був ветеран війни в Чехословаччині. Як бачимо, педагогічне керівництво досі вважає героями радянських окупантів, які, встановлюючи танками лояльні до СРСР політичні режими, впродовж 1979-1989 років в Афганістані знищили 1,5 мільйони, або 10% тодішнього населення країни (жінок, дітей та старих), а в серпні-вересні 1968 року вбили 108 і поранили понад 500 мирних мешканців Праги.

В одному з інститутів Київщини сьогодні викладає «внутрішньо переміщений» професор із Донецька, який цинічно заявляє на своїх лекціях, що Янукович – наш президент. А харківські вчителі досі відвідують військово-патріотичні семінари в Росії.

Правознавець-міжнародник Володимир Василенко радить елітам, які прагнуть зробити Україну успішною, брати за приклад досвід успішних держав світу, які головним знаряддям своєї внутрішньої та зовнішньої політики мають «націоцентризм». Учений стверджує, що без побудови Української «духовної стіни», фундаментом якої має стати системна україноцентрична політика, нам не зберегти свою державу.

Що ж робити?

Таке ось ідеологічне розмаїття навіть у воюючій Україні, погодьтеся, не залишає нам великих сподівань на перемогу. Якби такими ж, як ми, ідеологічно розпорошеними були поляки у 1920 році і фіни в 1939-му, то, впевнена, не було б тоді жодних див, відповідно, над Віслою та в Карелії.

Про те, що у всіх українців мають бути одні й ті самі герої та вороги, я вже казала. Але цього замало. Як замало і люстрації разом із декомунізацією, нещодавно прийнятими Верховною Радою.

Я нічого не маю проти наших російськомовних громадян. Багато хто з них своє право називатися патріотами й навіть героями України вибороли сьогодні зі зброєю в руках.

Це свідчить про те, що без обов’язкової для всіх української мови ми ніколи не збудуємо ту омріяну сьогодні нашою патріотичною інтелігенцією українську Україну. Без розуміння цього нашими керівниками проблеми з державотворенням у нас не скінчаться ніколи.

І це не моя особиста думка. Ось що сказав із цього приводу класик світової філософської думки, людина з найвищим IQ у новітній історії людства англієць Джон Стюарт Міль: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку, а отже, визначають прийняття політичних рішень, будуть різними в різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій».

Що й казати, написано ще в 19-му сторіччі нібито про наш сучасний зрусифікований схід, який з упертістю, гідною кращого застосування, обирає до Верховної Ради майже виключно рафінованих українофобів – симоненок, єфремових, ківалових, царьових, колесніченок тощо.

Так, «зрусифікований», бо до Голодомору той схід був майже всуціль україномовним. Тобто його українізація буде нічим іншим, як відновленням історичної справедливості. Але та українізація не повинна будь-яким чином торкатися людей середнього та старшого віку. Лише наших дітей, яким байдуже, якою мовою спілкуватись у дитячих яслах та садку, та молоді, яка легко набуває нових мовних навичок.

Без цього кожні наступні президентські та парламентські вибори, як і раніше, будуть ставити Україну на ту її одвічну гамлетівську межу – бути чи не бути їй державою.