Нинішня ситуація не має нічого схожого з тими кризами, які пережила Україна за роки своєї незалежності. Я поясню, чому так вважаю. До 2006 року в нас не спостерігалося, щоб дефіцит зовнішньоторгового балансу ріс такими високими темпами, як це було у 2006–2013 рр. У цей період ми купили товарів і послуг на зовнішніх ринках на 72 мільярди доларів більше, ніж продали. Це для нас – колосальна сума.

2005-ий рік Україна закінчила з невеличким плюсом. Але вже у наступному році дефіцит у торгівлі із зарубіжними країнами склав понад три мільярди доларів. Після цього він стрімко зростав. Приміром, за один лише 2013 рік дефіцит становив 16 мільярдів доларів.

Правда, у 2006-ому, 2007-ому і більшій половині 2008-го року зовнішньоторговельний дефіцит компенсовувався тим, що приватні банки, без будь-яких гарантій держави (я це хочу підкреслити), залучили з-за кордону більше тридцяти мільярдів доларів. І все ж він продовжував стрімко зростати.

Отже, ми все більше й більше витрачаємо і все менше й менше заробляємо. Як покрити цю різницю? Балансування відбувалося за рахунок різних зовнішніх запозичень. Як би ми не критикували МВФ, що про нього не говорили б, але він є головним кредитором світу. Він володіє багатющою статистикою, прекрасною обізнаністю про стан економік практично всіх країн, за винятком, можливо, Північної Кореї і Зімбабве.

На основі цього глибокого аналізу й обізнаності МВФ, звичайно, проводить свою певну політику. І якщо емвеефівці видають кредити, то вони хочуть бачити, що тут ситуація підконтрольна і що гроші будуть повернуті. Адже це не їхні гроші, їх вони теж займають – на Лондонській біржі, під невеличкі відсотки. Нам вони надають кредити за дещо більший відсоток і таким чином трохи заробляють, і на цьому, до речі, тримається заробітна плата працівників МВФ. Так от, повторюю, МВФ має бути впевненим, у тому, що виділені тій чи іншій країні гроші знаходяться під контролем і що завжди є можливість дати задовільні пояснення Сполученим Штатам Америки, Німеччини, іншим багатим країнам, які відіграють у наданні кредитів МВФ провідну роль.

Кажучи про ситуацію в Україні, не слід забувати, що в МВФ знають про нас значно більше, ніж ми самі про себе знаємо. Ця практика існує вже давно, ще із середини сімдесятих років. І не в останню чергу завдяки діяльності Центрального розвідувального управління США.

Чи вплинув на зовнішньоторговельний дефіцит України її вступ у Всесвітню організацію торгівлі? Звичайно ж, це підігріло розвиток імпорту. Не могло не підігріти. Правда, серйозних оцінок цього впливу я не бачив. По-моєму, їх дуже важко зробити. Зате ми не раз чули від наших керівників про необхідність імпортозаміщення. Але від подібних закликів до реальних справ у нас була й залишається велика дистанція. І по суті відбувалося кредитування імпорту, а не виробництва вітчизняної продукції, яка б його замістила. Іншими словами, у боротьбі з дефіцитом зовнішньої торгівлі серйозних зусиль ми ще, на жаль, не бачили.