В неділю, 4 листопада в Маріуполі відбувся найбільший протест на захист екології в нашій країні за весь час моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, який здійснюється за підтримки фонду «Відродження». Більше того, я підозрюю, що це був один із найбільших протестів на захист екології в історії України.

Місто промислових гігантів, якому вони подарували сумнівну першість за об’ємами викидів промислових шкідливих речовин, не вперше протестує проти такої честі. На початку року – 15 січня і 19 лютого – подібні мітинги збирали близько тисячі людей.

Влада успішно проігнорувала вимоги зимових протестів, а за останні два місяці відкриті вікна в помешканнях маріупольців впускали у квартири не чисте повітря, а смогом з різким хімічним запахом. Незважаючи на офіційну статистику, яка стверджувала, що викидів стало менше, органи чуттів городян підказували їм, що ситуація суттєво не змінилася, якщо не погіршилася.

І активісти почали кампанію.

До 4 листопада місто готували заздалегідь, поширюючи інформацію про акцію, намагаючись мобілізувати людей. У день виборів мешканці міста провели символічну акцію «З протигазами на дільницю» і приходили голосувати у марлевих пов’язках, в тому числі цілими сім’ями. Засіб індивідуального захисту одягли навіть на пам’ятник Висоцькому. Не обійшлося і без типового інтренет-креативу, автори якого прирівнювали місто до газової камери і кладовища.

Така послідовна мобілізаційна кампанія принесла свої плоди і 4 листопада більше п’яти тисяч мешканців міста прийшли під стіни мерії. Ця акція стала безпрецедентним протестом на захист довкілля, особливо зважаючи, що екологічні проблеми виводять українців на вулиці не так часто. За даними моніторингу протестів, частка екологічних акцій з 2010 по вересень 2012 року коливалася від 2,5 до 3 відсотків від усіх акцій протесту.

Окрім безпрецедентної мобілізації, цей протест має ще одну критично цікаву особливість. Він стався після виборів. Так близько біля їх дати, але після. Наче його організатори і учасники навмисне не хотіли чути на ньому порожніх перевиборчих обіцянок, не хотіли бачити, як їх протест вписують у передвиборчу кампанію того чи іншого кандидата. Можливо частково й тому, що їхнє маленьке інферно було створено не без втручання обраних обранців, хоч і колишніх. Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь», як відомо, входять до групи Метінвест, 80% статутного фонду якої належить ЗАТ «System Capital Management» Ріната Леонідовича.

І влада, зрозуміло ж, розводить руками, скутими химерними ланцюгами української політичної економіки – вона не має реального впливу на своїх представників, які є винуватцями забруднення. Винуватцям забруднення байдуже – у них вистачає своїх проблем. Наприклад, як збільшити прибуток, який налічує мільярди гривень. За такі гроші вони можуть купити собі недоторканність і життя у будь-якому райському кточку. Замість того, щоб за ці ж гроші провести комплексну модернізацію виробництва, завдяки якій маріупольці перестали б відчувати присмак хімії на язиці. А небо над містом не мало б такий моторошно-прекрасний апокаліптичний вигляд.

Оксана ДУТЧАК