Останнімчасом у нашій країні розгорнуто масштабнупропагандистську кампанію, що спрямованана створення у громадській думціпозитивних настроїв щодо входженнянашої країни до євразійських інтеграційнихструктур.

Цікаво, щ розгортаютьїї досить одіозні політики з минулого.Навіть не знаю, як це сприймати: якхронічне нерозуміння в Кремлі України,чи як бажання продемонструвати, що,мовляв, ми вам будь-кого на гетьманствопосадити зможемо.

Пропагандисти даногогеополітичного вектору не шкодуютьяскравих слів та виразів, абоохарактеризувати, які ж чудові перспектививідкриває для України входження у «планПутіна».

Мовляв, цей триклятийЄС все одно скоро зруйнується, та й неможе він нічого доброго нам запропонувати.А тут – і широко розкриті дверцятавеликого російського ринку, і перспектививільної торгівлі з будь-ким у межахвеличезного економічного простору, ідешеві енергоресурси, якими щедроподілиться із "братнім режимом” добрийкремлівський автократор.

Хіба не ідилія?

Проте усі агітатори заподібне майбутнє для України чомусьзабувають про ряд інших деталей, які єне менш важливими для побудови цьогосамого євразійського політико-економічногоЛевіафана.

Давайте міркуватилогічно. Основна теза інтеграторівполягає у тому, що спільний ринокпострадянського простору дозволитьукраїнськім виробникам вільно продаватисвою продукцію, що буде означати зростаннядоходів. А там уже і до процвітання тарозквіту недалеко. Проте тут є однаневеличка проблема. Чи є у нас взагалівільний ринок на території пострадянськогопростору? Чи може будь-хто у нас вийтина ринок? Без будь-яких зв’язків із ФПГ?Вільно провадити виробничо-торгівельнудіяльність? Без перспектив потрапитина олівець до рейдерів при владі?

Як показує практика,навіть на виробників мінеральноїводи знайдеться бажаючий привласнитибізнес.

За умов тиску з бокунепрозорої податкової моделі, олігархічноїмоделі політики, феодальних принципіворганізації економіки і т.д. жодногонормального ринку в Україні немає. Тесаме стосується і усіх інших пострадянськихкраїн зі складу митного союзу.

Але нас намагаютьсяпереконати, що якщо об’єднати чотирикамери у рамках однієї в’язниці, то цеперетворить її на вільне казино.

Тим більше, якщоекономічний союз будується на зовсімне економічних засадах. Чому я цестверджую? Дуже просто. Однією із ключовихпропагандистських тез прихильниківєвразійської інтеграції є те, що входженняУкраїни до вищеназваних структурзабезпечить для нас енергоресурси,дешевші у рази. Тобто Росія об’єднуєтьсяз кимось, аби дешевше продавати цьомукомусь газ. Щось тут не те, у такомубізнесі?

Для того, щоб більш-меншясно уявити, що саме очікує на Українув межах усіх цих «союзів», варто звернутисядо досвіду наших сусідів-білорусів, якісуттєво просунулися на «інтеграційнійниві».

Зокрема, не так давнотривала ідилія, яка настала післяприєднання Лукашенко до російськихінтеграційних проектів, зміниласячерговою зміною риторики. Конфлікти,пов’язані із відносинами господарюючихсуб’єктів, призвели до того,що Росія учергове змінила милість на гнів тавирішила покарати свого затятогоприятеля. Механізм було використанопростий та звичний. По-перше, просто обмежилапостачання нафти до Білорусії, щовилилося для останньої у перспектививтрати 2,5-3 млрд. дол. Крім того, не забулиі про старий та дієвий спосіб тиску.Зокрема, у білоруському м’ясівідважні російськісанлікарі у чергове знайшли антибіотики.Варто нагадати, що перед цим їх знаходили2009 року, коли російсько-білоруськівзаємини переживали черговий витокнапруження, пов'язаний із питаннямпро впровадження єдиної валюти.

Найцікавіше те, що,обмежуючи поставки нафтопродукти доБілорусії, Кремль порушує свої ж правилагри, прописані для власного «митногосоюзу». Що ж до продуктових воєн, топодібна тактика українцям відома тазнайома. ЇЇ переваги – важкість довестите, що за цим стоїть політика. Спробуйкомусь доведи, що кишкова паличка булазнайдена не просто так?

Тим не менше, подібнізасоби тиску використовуються Москвоюрегулярно. Приміром, злітав нещодавноукраїнський прем’єр, аби переговоритиіз російським колегою, ненадав необхідної конкретної відповіді,на яку від нього там очікували, ірезультат не забарився. Росія негайнознайшла вукраїнській курятині небезпечнібактерії. Перед цим візиту українськогопрезидента до Москви передувализнаходження в українських продуктах кишковоїпалички та інших шкідливих речовин, а провідому віну за сир пам’ятають усі.

До чого це все?

Це зумовлює суперечність,яка постає перед бажанням приєднатисядо такого чудового, багатого таперспективного міждержавного утворення.

Оскільки, нас активнокличуть приєднатися до спільногоринку із державами, у яких жодноговільного ринку немає.

Взагалі, було б дивномислити ринковими категоріями, описуючифеномени новітнього сировинногонеофеодалізму.

Які б і хто не укладавдоговори, приєднуючись до будь-якихпострадянських міждержавних утворень,вирішальну роль відіграватимуть непапірці, а дещо інше.

Ніщо не зможе заборонитиросійськім санлікарям знайти миш’якабо ртуть в українських харчах, якщотака буде воля їх безпосередньогокерівництва. Із усіма очікуваниминаслідками. Ніщо не зможе їм завадитипереграти правила постачання енергоносіїв,оскільки саме вони і задають правилацього міждержавного утворення.

Наївно думати, щонаступного дня після приєднання до усіхцих митних союзів, український виробникзможе продавати своє сало там, де тількийому заманеться.

В реаліях пострадянськогофеодалізму можливість щось продаватиабо купляти за певною ціною – це непитання економіки, а привілеї,яківидаються тим чи іншим довіреним особамяк нагорода, але так само можуть бутивільно вилучені в якості покарання.

Якщо буде команда «згори»,то будь-хто зможе продати асфальт набудівництво якогось черговогоолімпійського об’єкта за ціною золота.Прецедентиє. Не буде команди – не буде нічого.Буде зворотна команда – і у м’ясізнайдуть антибіотики, у сирі – пальмовуолію, а свиней почнуть відслідковуватина генетично-модифіковані зв’язки.

І все це зрозуміло. Увсіх інтеграційних проектах Росії єдинакраїна, що може претендувати на якусьгеополітичну роль – це сама РФ. Вона цевсе створює, вона ж це все контролює.Захоче – приголубить, захоче – покарає.Загалом, саме у такому ключі і будуєРосія відносини з пострадянськимисусідами. Як Павлов із своєю собакоюдомагався слиновиділення.

Звісно, що одразу післятеоретичного приєднання України допутінського проекту її еліта може бутинагороджена. Собака одержить свій шматковбаси. Але лише на певний період. А щодалі? Через деякий час Москва станеговорити, що треба інтегруватисящільніше. А хто інтегруватися не захоче– тому «відключать газ». Але допреференцій звикаєш швидко, томувідмовитись від усього цього задоволеннябуде нелегко. Та й у разі відмови відпоглибленої інтеграції на всіх будутьочікувати порція покарань. Наприклад,тих, які зараз одержує Білорусь. Томудо усіх цих панських милостей слідставитись дуже обережно, адже тих, хтодо них звик, легко карати простимпозбавленням «ласки пана».

Петр ОЛЕЩУК