Перші десять хвилин невірю в такий розвиток ситуації, томунавожу з десяток причин, чому зранкумаю опинитися на залізничному вокзалістолиці Білорусі. «Я вам повторяю, вМинск вы не поедете, причину мы не знаем»,– голос білоруського прикордонникаостаточно зганяє з мене залишки сну.

О 2.00 ночі другого січняопиняюся на вулиці з «собранными вещамина выход» на станції Терюха – пунктів’їзду в Республіку Білорусь. Заспокоююсебе, що не перший, чия поїздка з Києвадо Мінська завершується вночі висадкоюз теплого купе в морозну ніч без зайвихпояснень. Негласно в чорних спискахбілоруської влади – до 100 тисяч прізвищпересічних людей. Офіційно про чорнісписки в Білорусі не говорять.

З потяга мене супроводжуєдівчина прикордонниця. Ми йдемо морознимповітрям до одноповерхових будівельприкордонної застави. Будівлі у майжецілковитій пітьмі нагадають чи-то баракичи-то будиночки будівельників. На віддалістоїть туалет – на нього вказують знакиМ і Ж. Певно, побут тут не змінювавсявпродовж останніх років тридцяти.

Перепитую в прикордонниці,чи я перший, кого не пустили у цьомуроці. Вона каже – ні, не перший. Накалендарі – друга ніч нового 2013 року.«Когда же вы будете жить в нормальнойстране?» – перепитую в моєї провожатої.«Не в скором времени» – напівголосновідповідає вона.

Білоруські прикордонникидоволі миролюбиві. На їхню думку, вонипросто виконують свою роботу. Припускаю,невидима рука білоруського КГБ керуєними як сліпим інструментом чужої волі.Тільки це складно було б пояснити моїмродичам. Останній мій приїзд до Білорусібув у липні. Впродовдж останніх 30 роківщороку їздив в Білорусь, законів непорушував, ніколи не було жодних проблемз перетином кордону.

Набираю цей текст налептопі, сидячи в адміністративнійбудівлі прикордонників. З мене неспускають очей, кожен мій крок підконтролем. Переді мною стійка за якоюсидить черговий. Навпроти – Уголокинформирования, на дошці – десяткипухких обличь офіційних осіб, відчуттясовка. Водночас серед прикордонників– переважно молоді люди до 40 років.Дівчата на службі доглядають зазовнішністю.

«Молодой человек, вытам свое пишете?» – вяло перепитуєчерговий. Так, своє, відповідаю. Янамагаюся поводитися невимушено,жартувати аби роздивитися за їхнімипосадовими масками людей. Перепитую,чи є в них Інтернет. Відповідають, звідкив лісі Інтернет. Помічаю двохповерховіліжка в підсобці, де ночують прикордонники.

Мій паспорт не віддаютьвже пів години. «Где мой паспорт и билет?»– питаю у прикордонника. «У старшегосмены». Я не чую і перепитую – «У старшегоследователя?» – «Нет, у старшего смены,это не одно и тоже».

Паспорт вони віддадутьвже тільки в дизелі, у якому зранку меневідправлять в Україну. У паспорті –синій штамп «Уезд забаронены». При цьомужодного документу, чому заборонилив”їзд в Білорусь не нададуть. Перепитую,чи можу знову спробувати в’їхати абипобачити своїх родичів, Кажуть, що незнають, термін заборони може закінчитисяй за кілька днів або ж тривати місяцями.«Мы ничего не знаем» – типова відповідь.Частина прикордонників не вірить всистему, на яку вони працюють. Це стаєзрозумілим після чотиорьох годинперебування на їхній території.

Мене переводять вкабінет, що нагадує навчальний клас.Вузенька кімната з двома рядами парт здогори перевернутими стільцями. Передрозташуванням у ньому, прикордонникиперевіряють, чи немає нічого у шафі.Певно, аби я нічого не вкрав. На одній зшаф висить амбарник замок. Увесь час замною наглядають то один то двоєприкордонників. Тут я проведу рештуночі. Пропоную білорусам частуватсяцукерками, які віз родичам. Ті відмовляються.

«Девушка, а можно чаяпопросить?», – питаю в прикордонниці,яка заглянула на кілька секунд вприміщення. На кілька секунд воназатримується в дверях, недовірливодивиться, але зрештою к «вода не очень».Я перепитую, що не так з водою, меніпояснюють, вода не привізна, а з місцевоїколонки. Надворі мінусова температура,в кімнаті не більше +13. за чотири годиниперебування поступово замерзаєш.

У ПосольствіРБ у Києві консул порадив звертатисядо Посольства України в Мінську щодоз’ясування причин, чому мені забороненийв’їзд. Фото – Олександр Карпюк

Навчаючись в американськомувузі як стипендіант програми імениФулбрайта, мені доводиться робитипрезентації про пострадянські реаліїта ситуацію з медіа. Освічені американціцікавляються іншим світом, так вонинамагаються зрозуміти чуже. За тижденьу мене буде змога нагадати зайвий размоїм професорам про останню диктатурув Європі. Диктатуру, де колючий дріт,чорні списки для пересічних громадянта руйнування cімейних зв’язків возведенів ранг державної політики.

Центр"Співпраця без кордонів"