Звеличенняпершого віце-прем’єра Арбузова  - ценайкращий символ того, як саме функціонуєукраїнська деспотична політична система,де воля однієї персони або кількохлюдей, що доходить у своїй абсолютностідо меж відвертого самодурства та виходитьза них, підміняє собою залишки розуму.

Чи знав хтось проіснування цього пана до 2010 року?

Очевидно, це були лишейого рідні та друзі, але тепер вінформально – друга особа в уряді, якуготують до того, аби найближчим часомстати першим.

Чим цікава ця ситуація?

Вона повною міроювідображає у собі усю ту гнилість,духовну та інтелектуальну злиденністьполітичного класу, який в українськихумовах можна назвати «елітою».

Отже, що ми спостерігаємо?Після того, як усі збагнули звеличеннявидатного «банкіра родини», як усіпобачили, що це все найближчим часомможе трансформуватися у зайняття щебільших постів. Відповідно, усі одразукинулися висловлювати свою найщирішушану своєму майбутньому «володарю».

От, приміром, не встиг С. Арбузов зайняти свій пост, як начебтозатятий політичний опонент діючоївлади, «політичний біженець» і«опозиціонер» Данилишин поспішиввисловити йомунастількивірнопідданське привітання, що аж стаєгидко. Нахвалює професіоналізм Арбузова той, хто не може за займанимипосадами, досвідом та професіональноюпідготовкою не розуміти те, що цінацьому професіоналізму – близькість дородини президента. Розуміє, але продовжуєстаранно вихваляти, що цілком зрозуміло.Мабуть, думає він у цей момент про те,що «пан» займе високий пост незабаром,і, можливо, не забуде і про свого «смиренногораба». Може, і поговорить із іншимблизьким до Сім’ї суб’єктом, що займаєпост генпрокурора. У будь-якому випадку,бюрократичний принцип, згідно до якогослід вчасно вилизувати потрібні чоботи,дотримано повністю.

Звичайно, не моглизабути про факт такого видатногокар’єрного зростання і у рідній фракціїфігуранта. Зокрема, один із найвідомішийтамтешніх депутатів п. Чечетов запропонувавнагородити п. Арбузова орденом. Небільше і не менше. Настільки його захопилидосягнення «ясновельможного пана» підчас роботи у Нацбанку. Тут теж мотивпрозорий – слід встигнути сподобатисьмайбутньому пану до того, як вінпідніметься ще вище, аби його голос незагубився у загальному хорі істиннихшанувальників. А то не дай боже, невстигнеш вчасно висловити свою щирушану, і що тоді? Прощавай парламентськедиригування!

Загалом, обов’язковівихваляння усьому уряду загалом та йогоголовним фігурантам – це загальновизнанийритуал у межах правлячої команди. Отдеякі, найбільш типові зразки: проуряд професіоналів та більшефективний уряд. Звісно, можна трохиіронізувати з цього приводу. Зокрема,щодо того, що заважало сформувати більшефективний уряд два роки тому? Аджефігурнати усі були в наявності. І напідставі яких критеріїв міністріввизначають як професіоналів? Професіоналамичого конкретно кожен з них є? Королевська,приміром? Мріяння? Але таких професіоналіву кожному під’їзді – ешелон можнанабрати.

Але не будемо занадтосуворими. Адже перед тими, хто робитьподібні висловлювання, стоїть нелегказадача: хвалити тих, про кого нічогодоброго не згадаєш, але хвалити мусиш.

Великому кораблю –велике плавання, а великому начальнику– великий кабінет. Мабуть, саме такимиміркуваннями керувалися у Кабміні, коливирішували переобладнати під новогокерівника цілих 5 кімнат. Їх теж можназрозуміти – слід турбуватися про комфортта гарне самопочуття їх майбутньогоповелителя, який, можливо, не забудеколись і про них. У даному випадку кабінет– це не стільки необхідність, скількистатусна річ. У кого він більший – тойнайважливіший. Всі повинні відчуватимасштаб.

Звичайно, не міг неприєднатися до цього загальногославослів’я і прем’єр діючий, який,користуючись нагодою, вказавна чудові перспективи свого нинішньогозаступника, і також пообіцяв йомувсебічну допомогу. Очевидно, щоб уостаннього, коли сам Азаров піде напенсію, залишалися про нього лишенайкращі спогади. Пенсія-пенсією, алей сина треба в депутати прилаштувати,і про бізнес останнього потурбуватися.Тому хочеш або ні, але й не таких будешвихваляти.

Звичайно, сам фігуранттеж не міг втиратися та похвалити себеу цій ситуації всезагального обожнення, ітеж похвалив себе. А що, не можна жтриматися осторонь загальних трендів?

От так, за милістю панав кілька миттєвостей «ніхто» перетворюєтьсяна «Когось».

Спостерігати за циматракціоном небаченого холуйствасмішно, огидно та гірко.

Смішно тому, що відоміта поважні у минулому політичні персонажінамагаються вислужитися невідомо передким, який не має ні реального досвіду,ні якихось досягнень. Не має взагалінічого, окрім близькості до родинипрезидента, і це достатньо для того, абиполовина нашої «політичної еліти»влаштувалася в чергу, аби висловитийому свою щирішу повагу та визнання.

Думаю, що якби президент,спираючись на досвід римського імператораКаллігули, призначив в уряд коняку, тоі у останньої би швидко виник справжнісінькийфан-клуб серед чиновників, які бивихваляли конячу мудрість, розмахзамислів та небачених розмірів розум.Експерти би писали про цього коня, якпро найвидатнішого політика сучасності.Засновані у Кельні організації нашихмігрантів проголошували б його особистістюроку і т. д.

Практика вилизуваннячобота царського фаворита у всій красі.

Огидно тому, що, якпоказує досвід, безмежне холуйство тарабськість мислення притаманна на лишерядовим громадянам України. Їм, до речі,можна пробачити, враховуючи те, яке вних було життя, який досвід, яке вихованнята яке оточення. Ні, нагорі все те саме,але ще у гірших формах. У гірших тому,що мова йде про досвідчених людей, якібагато-чого досягли в своєму житті та,в теорії, мали б заслужити собі правона власну думку.

І що? А нічого. У фракції ПР, де повно колишніх міністрів, керівниківпотужних підприємств, партійноїноменклатури та інших суспільнихвершків, просування на перші постиневідомо-кого та за невідомо-які заслугине тільки не викликало бодай якогосьобурення чи здивування. Ні, всі радіснокинулися плазувати перед черговимфаворитом царя, сподіваючись, що цеплазування бодай врятує їх від чогосьгіршого. І до них приєдналися навітьполітики, яких ця влада начебто змусилатікати закордон.

Тому це не і гірко, бодуже мало у нас людей в керівництві, уяких є бодай якійсь натяк на власнугідність,не зважаючи на усі їх регалії.

Гірко тому, що показуєусю глибину падіння нашого суспільства,в якому ніщо, ніхто і ніколи вже не дивує.

Новий уряд – це смачнийплювок в обличчя українській громадськості.Його формування покликане донестигромадянам, що будь-кого у нас можназробити будь-ким без найменшого зв’язкуіз потребами та запитами суспільства,спираючись лише на волю того, хтопризначає. Будь-кого можна зробитиміністром будь-чого із абсолютнооднаковим ефектом. Не важливо, чирозуміється новопризначений на чомусь– головне, аби він не забував, яка самерука ввела та посадила його за стілкабінету.

Реакція на все ценеподобство провела чітку межу вукраїнському суспільстві. Між  вільнимигромадянами, які розуміють, що над нимизнущаються, і холуями, що готові співатиславетні гімни цьому неподобству.

Враховуючи те, щобільшість міністрів – абсолютно невідомінікому персонажі, які жодним чином себене проявили себе на високих постах,хвалити їх заздалегідь можуть лишевідверті холуї.

Бодай за їх виявленнята за атракціон усього цього смішногохолуйства ми і можемо подякуватиініціаторам цього шоу.

Петро ОЛЕЩУК