Трапилимені якось на очі цікаві спогади одногописьменника, який разом з родиною –старими батьками і малими дітьми –утікав із «гарячої точки». На виході зміста, перетвореного бомбардуванням іобстрілами на смертельну пастку, цюродину біженців, яка змогла вибратисяоднією з перших, оточили журналісти –фотокори і оператори, які почали,відштовхуючи один одного, зніматиколоритну сцену.

Так ось, цей письменникпорівняв журналістів зі зграєю агресивнихсобак, і взагалі написав про них з великоюзлістю. Його злість можна зрозуміти –у такій ситуації людям потрібна будь-якадопомога – гроші, їжа, транспорт, теплийодяг, навіть просто інформація, де можнапройти і куди звернутися – а зовсім неспалахи фотоапаратів в обличчя ідиктофони під носом.

А журналісти, навпаки,принципово у таких ситуаціях майженіколи не втручаються. Бо кодексжурналістської етики наказує зберігатиабсолютний нейтралітет.

Тобто, реакцію біженцязрозуміти можна. Але все одно неприємнорізонула вона мене. Тим більше, що написавце письменник, тобто, людина, яка повиннарозуміти вагу слова і фотознімка.

Ці люди, журналісти,у «гарячій точці» виконували своюроботу, ризикуючи, між іншим, життям. Ібуло це у ті часи, коли не було смартфоніві ютубу. Тобто, якби не вони, ніхто усвіті не дізнався б про цю війну, пробіженців, про бомбардування жилихкварталів і знищення мирного населення.Єдиною інформацією були б прес-релізиагресора.

У ті часи фото- івідеозйомкою цієї війни пересічніочевидці не займалися, бо не мали такоїможливості. Тоді, щоб знімати фото івідео, треба було бути або професіоналом,або фанатом-любителем. Бо всі інші люди,якщо й мали фотоапарати й відеокамери,обмінювали їх на їжу, викидали, щоб нетягнути з собою зайву вагу, просто некористувалися ними, бо не до того.

Заразтрохи по-іншому. Я не думаю, що у «гарячихточках» працюватиме Інтернет, але умолоді є звичка постійно щось зніматина смартфони і мильниці. І є розуміння,що бувають речі, які вдруге в житті непобачиш. Тобто, молоді люди знімали бте, що бачили, і вивозили б із собою намаленьких флешках.

Інформація, яку вонивикладуть, коли доберуться до Інтернету,буде безцінною, але, по-перше,неструктурованою, по-друге, з’явитьсяіз запізненням. Тому навіть заразпрофесійний журналіст із супутниковимзв’язком і постійними контактами зпотужними ЗМІ має перевагу. Має й недолік– його матеріали майже напевноцензуруються. Але для того і є нині тічисельні аматори, щоб не давати журналістамбрехати. Інформаційний світ потрохустає таким, яким має бути. І безпрофесіоналів нікуди, і без аматорівтеж.

А в ті часи, якби не танабридлива «зграя собак» з фотоапаратами– цей самий письменник написав биспогади про пережите, а йому б ніхто неповірив. Бо де ж докази, що це справдібуло?

Олена БІЛОЗЕРСЬКА