Цікаво, які ще технології запропонують нам вітчизняні та зарубіжні «доброзичливці», скажімо, до виборів 2015-го? На тих, які закінчилися «помаранчевим Майданом», пам’ятаємо, Україну ділили на три сорти, причому, робили це руками українських же політиків. Цього разу, судячи з публікацій у російських, а то й – що дивно, - союзницько-європейських ЗМІ, нам пропонують перспективу поділу на три частини.

Зокрема, як бачиться цим футуристам, Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області увійдуть до складу «ерефії», назвавшись «Восточной Украиной»; Чергінівська, Сумська, Житомирська, Київська, Полтавська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Хмельницька та Чернівецька потраплять у якийсь непевний проросійський «союз», а Захід (правда, без Волині, бо та подасться до Білорусі), будуть нейтральною незалежною державою.

Бздур, та й годі. Це якщо обійтися без активних коментаторів таких нісенітниць з числа, здавалося б, авторитетних та незаангажованих українців на сторінках таких же поважних видань. Але, здається, рутинна політика так набридла вітчизняним експертам, що їм подавай якусь екзотику, хай навіть геть позбавлену здорового глузду.

Ба більше, мені видається, що нагнітання пристрастей довкола апокаліптичних для української державності сценаріїв дуже на руку певним зазіхачам на президентське крісло. Бо ж тільки у контексті зневіри, страху, непевних передчуттів можна позиціонувати себе за єдиного месію-рятівника, якому Всевишній уклав у мізки безумовно правильний і майже безболісний план порятунку.

Але... Народ змінився. Як ото у Прохаська: "Кожен з нас у випадку мобілізації на східний фронт може бути вбитим тільки тому, що ми інакші. І жоден з нас не готовий убивати їх тільки тому, що вони якісь не такі. Це той вододіл, яким важко знехтувати. Така реальність, такий вузол, розв’язати який не зможе ніхто. Добре, що я вже застарий, щоби бути мобілізованим на далекий схід України, і не можу бути учасником визвольного походу".

Тож "месії" не вийде. Порівнюючи балканську ситуацію з тим, що маємо нині, Борис Варга цитує українського журналіста Богдана Цюпина:"Мілошевіч «захищав» етнічних сербів і мріяв про Велику Сербію. Хорвати на короткий період втратили території, але Туджман зібрався з силами і ліквідував «Сербську Країну» та інші анклави. Зараз Хорватія – європейська держава у міжнародно визнаних кордонах. Путін хоче, щоб Україна була не Хорватією, а розчленованою конфедерацією Боснією-Герцеговиною, де маленькими етнічними анклавами керують на свій розсуд місцеві вожді".

Та мушу зауважити, що використання чужих тем і технологій свідчить, далебі, не про упевненість їхніх адептів у власних силах. Це – гра, призначена для того, аби культивувати серед загалу можливість несвідомого, часто інстинктивного вибору. Саме тому притчею во язицех стало переконання, що український виборець, зазвичай, обирає не напередодні доленосного електорального акту, а безпосередньо на дільниці, схилившись над скринькою.

Думаю також, що є певний розрахунок і на те, що перейнятий долями країни обиватель не впорається самотужки з важкими думками, і, природно, почне гуртуватися у натовп. А юрбою, по-перше, легко управляти, і 2004-й – тому чудовий приклад, а, по-друге, коли що, то й не важко зібрати усіх невдоволених на стадіоні. Та дехто із кандидатів, як писали колись російські класики, надто далекий від народу, і Майдан-2, безсумнівно, слід було бачити на власні очі, а не з вікна лікувально-в’язничних закладів, аби переконатися у разючій відмінності настроїв революційного народу від тих, що були колись.

…Насправді ж три України вже є, правда, поділені вони не за територіальною ознакою. Одна – злидні, себто більшість, друга – бандити-нувориші, – їх значно менше, і третя – влада, якій, за великим рахунком, байдуже, що про неї говорять. Їй би втриматися…