Дострокові місцеві вибори на Донбасі президент П.Порошенко називає ключовим моментом мирного плану. План є. Але чи є мир і чи доречні місцеві вибори на території іноземної диверсії?

Кожного ранку після оголошення тижневого перемир'я країна читає в інтернеті новини про десяток чергових нападів бойовиків “народного ополчення” на збройні сили легітимної влади. Ополчення доукомплектовується новими силами, підтягує важку військову техніку. Пустили під укіс першого поїзда. Кордон не закритий. 

На вершині складної піраміди сил невизнаних народних республік стоять російські розвідники, військові, авантюристи. У другому ешелоні — місцеві ідейні, колишні силовики та кримінальний елемент, який колишнім не буває. Усім роздана зброя. Жодна з цих категорій зброю не складе. Бо не для того брали зброю, щоб її складати. Навіть якби російська влада їх попросила про це, далеко не усі б склали зброю.

А є ж іще місцевий олігархічний бізнес та їхні політичні маріонетки. Вони були серед тих, хто підпалював Донбас. А зараз не мають реального впливу на збройне протистояння і самі бояться.

Усе це надто далеко зайшло. Люди, які встигли хоча б потримати зброю проти законної української влади, розуміють, що назад для них дороги немає. Якими б не буди обіцянки влади, довіри до обіцянок не буде. А найсильнішим буде інстинкт самозбереження. І тваринний страх загнаних у безвихідь.

Війна на Донбасі триватиме. З кожним днем ворожість буде міцніти. Навіть якщо будуть раціональні резони для відновлення лояльності до офіційного Києва, обізленість значної частини місцевого населення під звуки перестрілок і бомбувань буде зростати. А ще є бомбардування російської пропагандистської машини, під яким небагатьом вдається зберегти тверезий погляд.

Пожежу на Донбасі розпалили на місяці. А може й на довше. Ми отримали наш Ольстер, нашу Кодорську ущелину. Кому подобається — Сомалі.

І ось тут нам пропонують вихід — місцеві вибори!

Я розумію чари загальнодемократичних міркувань. І тиск європейських толерантних партнерів розумію, що є. Наївні люди думають, що толерантністю можна загородити гранатомет?

Скажіть мені, навіщо проводити вибори на території війни? Щоб завтра говорили, що вони проведені під дулами автоматів? Щоб створити чергову видимість?

І чого ми хочемо досягти такими виборами? Ми хочемо повернення до влади олігархічних кланів та їхніх коль левченків? Ой, вибачте, Коля вже виріс до рівня національного. Хочемо закріплення місцевих кримінальних і загальнонаціональних кланів та їхніх політичних маріонеток? Чи, може, хочемо дати шанс легітимізуватися, політично “обналічитися” губарєвим-пушиліним? Подобається це чи ні, але саме ці імена на слуху. А народ вибирає тих, кого знає.

Чи хтось думає, що у виборчих округах, де демократичні кандидати раніше набирали не більше 10%, зараз вони тріумфально в'їдуть у владні крісла і принесуть мир та гладенькі демократичні процедури? І де зараз ті демократичні кандидати? Вісімдесят відсотків з них виїхали. Не знати, чи хоч половина з них у ближчому майбутньому повернеться. А де взяти людей з нормальними цінностями і без страху на організацію виборчого процесу та спостерігачів у регіоні, у якому за 23 роки незалежності держава й у кращій кондиції не змогла забезпечити чесні вибори?

* * * * *

Одразу після повернення Донбасу під юрисдикцію держави Україна має бути здійснена низка заходів для відновлення правопорядку. На обмежений і чітко визначений термін має бути введена спеціальна адміністрація.

Історично нам знайомий полковий устрій. У військових умовах це мало б бути щось подібне на колишніх військових губернаторів у Російській імперії, яким підпорядковувалися усі силовики. Більше того, у часи війни військові губернатори (або козацький полковий поділ) був би незайвими й у прифронтових областях.

Добре мати інтелігентного виду керівників усюди. Але погано, якщо ці керівники не здатні контролювати ситуацію та забезпечувати вирішення завдань — при усій повазі до інтелігентності.

До будь-яких місцевих виборів невиправдано величезна, майже 5-мільйонна Донецька область має бути подрібнена щоб відповідати історичному та економічному районуванню на три частини. Приазов'я з центром у Маріуполі, власне територія біля Донецька/Юзівки з Торезькою/Шахтарською агломерацією, слобожанська частина з центром у Краматорську. Тоді, до речі, буде краще видно, хто кого “годує”.

Спроби влади Дніпропетровщини і Харківщини приєднати до себе сусідні райони Донбасу сьогодні нічим не виправдані. Але вони вказують на те, що зміна адмінустрою (саме так, а не захмарної “децентралізації” з місцевою гопотою як найбільшим кінцевим бенефіціаром) на порядку денному є першим питанням.

Зараз модно гратися у демократичність та мірятися глибинами децентралізації. Але популізм не вирішує проблему, а лише розтягує агонію старої системи. На Донбасі відбувається ніщо інше, як продовження війни проти мафії на чолі з Сім'єю. І якщо ми вже у війні, in belli, то вести цю війну треба так, щоб завтра знову не бігати з відрами і не гасити пожежу.