Цікаву заяву зробив перший віце-спікер І. Калетнік.

Зокрема, на його думку продовження блокування парламенту не більше не менше як ставить під загрозу посівну кампанію.

Залишається лише гадати, як саме організовувалася посівна кампанія на українських теренах до того часу, як в Україні вперше почули про парламент. Мабуть, до 1991 року в Україні ніхто нічого не вирощував, всі куталися у шкури та харчувалися м’ясом вбитих мамонтів, але згодом, під мудрим парламентарним керівництвом, у нас засвоїли принципи вирощування злаків, але раптом 2013 року все це було поставлено під загрозу через підступне блокування парламенту.

Можна лише припускати, до яких іще негативних наслідків призведе продовження блокування. Дощі перестануть випадати, сонце світити, бджоли – приносити мед і т.д. Принаймні, щось таке, мабуть, собі думає парламентське керівництво.

Звісно, можна скільки завгодно іронізувати над заявами “червоних олігархів”, але факт залишиться фактом: за подібною вибагливою формою криється більш ніж конкретний, глибокий зміст, що зачіпає безпосередні інтереси самого промовця.

Зокрема, п. (даруйте, тов.) Калетнік мотивує свої слова тим, що, у зв’язку із надважкою зимою, необхідно закласти кошти у бюджет на допомогу аграріям. Мова йде у даному випадку про не одну сотню мільйонів.

Хто буде суб’єктом подібних вливань із бюджету? Очевидно, що, виходячи із вітчизняної практики, це будуть великі агро-барони, до числа яких належить і сам високопосадовий комуніст.

Не рядовим же виробникам видавати гроші? А то ще звикнуть до того, що їм хтось допомагає? Відірвуться на секунду від землі, почнуть думати не тільки про те, як вижити, але й як вкласти у виробництво, вийдуть із феодальної залежності… Жах!

Таким чином, тов. Калетнік мимоволі викрив одну із важливіших функцій сучасного українського парламенту – легітимація перерозподілу державних видатків на користь обмеженому числу“талановитих родин”, серед яких його власна родина може і не найталановитіша, але й явно не серед відстаючих.

Загалом, якщо подивитися на більшість законопроектів, які ухвалює наша дорога Рада, то вони можуть бути згруповані у кілька груп:

1. Відверто лобістські та корупційні, що ухвалюються, часто, у вигляді поправок до бюджету, та передбачають виділення державних мільйонів на допомогу нещасним аграріям, котрих, проте, представляють сучасні мільярдери-латифундисти, на закупівлю по завищеним цінам азіатських поїздів, на будівництво доріг по ціні кришталевих та з якістю розбитої сільської ґрунтівки і т.д. Парламент, таким чином, перетворюється у найпублічніший орган по організації крадіжок. Я би сказав, своєрідну біржу казнокрадства.

2. Просто шкідливі законопроекти, у яких бажання заробити на відборі грошей у громадян переходить межі здорового глузду. Наприклад, відомий законопроект про заборону супермаркетів або про заборону депозитів у валюті. Слава богу, вони часто знімаються самим ініціаторами, але не перестають надходити із регулярною послідовністю.

3. Провокаційні законопроекти, які стосуються відзначення тих або інших історичних подій, надання статусу певним історичним особам або структурам. Проголосити когось героєм, а когось зрадником, перейменувати щось у щось, випустити щось на честь когось… Це те, що дозволяє депутатам-ініціаторам деякий час покрасуватися перед камерами, заявити про свою потрібність для певних соціальних груп. Робити ж щось хоча б декому потрібно, але ж не будеш робити щось реально важливе, оскільки як тільки зайдеш у сферу реальної політики та економіки, є ризик потрапити до зоно чиїхось корпоративних інтересів, а це вже може бути небезпечним. А мертві політики та гранітні пам’ятники не дадуть здачі, а також не зможуть відповісти нікому.

От і виходить, що велике питання, чи є більшою користь від нашого законодавчого процесу, чи більшою є все ж є шкода.

Адже працюючий парламент це: 1) регулярне легітимне розкрадання державних коштів; 2)збурення суспільства на порожньому місці; 3) внесення у суспільне життя панічних настроїв та хаосу.

І причини цього пов’язані із відсутністю як такого нормального законодавчого процесу, якого у нас ніколи не було, а ті залишки законодавчого механізму, які існували у нас донедавна, були знищені за останні роки.

Зокрема, повністю виключена із законодавчого процесу роль комітетів, через які вже давно не проходять справді резонансні законопроекти. Науково-експертне управління ВР продовжує функціонувати за державний кошт, але його висновки досить слабко впливають на підсумкові рішення. Парламентські слухання,які, в теорії, мали б бути механізмом залучення громадськості до законодавчого процесу, вже давно є виключно фікцією, на яку взагалі ніхто з депутатів не ходить.

Все це підміняє керована із адміністрації президента машина парламентської більшості, що працює за відмашкою одного депутата в залі, і якій абсолютно байдуже, що ухвалювати: хоч Закон Ньютона у першому читанні, хоч китайську абетку.

А що вже говорити про практику узгодження законопроектів із зацікавленими сторонами? Широкого обговорення відповідних положень на наукових-конференціях? Зібрання та розгляду петицій?

Навіть якщо припустити, що у якогось із українського депутата є добрі наміри у сфері законодавства. От уявімо собі цю умовну ситуацію. Як він зможе підготувати щось дійсно путнє, якщо сам він не є реальним громадсько-політичним діячем, бо купив місце у парламенті за гроші, про життя народу має уявлення як про життя бактерій на марсі, сам є людиною досить малоосвіченою, і, у першу чергу, слабко підготовленою із громадсько-політичної та соціально-економічної проблематики. А ще має купу таких самих помічників, із яких одні є його водіями, а інші -  охоронцями. Що добре він зможе написати в принципі?

А якщо врахувати, що він початково не йшов до парламенту робити щось добре окрім самого себе, що він вклав гроші, аби повернути їх із солідним бонусом від поділу бюджетних грошей?

Нічого доброго нинішній парламент не прийме, і це та даність, із якої ми повинні сприймати перспективи його роботи.

Обраний з фальсифікаціями, укомплектований більше ніж на половину людьми, байдужими до суспільних інтересів та взагалі до всього, що безпосередньо не стосується їх кишені, він нічого доброго суспільству не принесе.

Тим більше у контексті останніх процесів, коли депутата можна позбавити мандата так само легко ,як накласти штраф за перевищення швидкості. Це остаточно перетворює незалежність законодавчої гілки на фікцію, а її необхідність для суспільства – у примару.

Звісно, можна тамтешніх суб’єктів примусити ходити на засідання, але це не зробить їх ні розумнішими, ні поряднішими.

Тому не слід переоцінювати страшенну шкоду від непрацюючого парламенту. Цей парламент зможе принести найбільшу користь українському суспільству тоді, коли буде розпущений, переобраний за новим законодавством, та, можливо, дещо зміниться за своїм складом.

Петро Олещук