Українці, без жодного сумніву, досі не пережили своє власне середньовіччя. Його ознаки можна побачити всюди. В феодальних стосунках між населенням та чиновниками, в грабіжницькій природі податків, які насправді є банальною даниною, в підміні духовності показушною релігійністю, в безправності одних та безкарності інших, а особливо в паталогічному небажанні організовуватись навколо вічних цінностей та принципів, а не навколо кумирів, строк придатності яких рідко коли вимірюється хоча би десятиліттям.

Останнє і є найбільш вагомим доказом того, що первинною є саме ментальна середньовічність, яка, проектуючись на наше життя, і породжує ту дикість, яку нездатні приховати навіть сумнівні прояви цивілізації у вигляді останніх моделей лептопів та мобільних телефонів, якими, витрачаючи на це всі заощадження, намагаються  відгородитись від дійсності місцеві кріпаки.

Пересічний українець вперто не хоче брати відповідальність за ситуацію в країні на себе. Очікування Месії впевнено перетворилось з хоббі на одну з визначальних національних рис. Нарікання на відсутність вождя – головним виправданням власної безсилості.

Роль особистості в історії складно заперечити, але навіть найвища особиста лояльність не здатна підмінити собою відданість ідеї.  Основна відмінність полягає у гарантованій взаємності. Адже, на відміну від самого кращого лідера, ідея не здатна зрадити своїх послідовників.

Олександр ДАНИЛЮК