Зрозуміло, що аварія на Чорнобилі аж ніяк не могла пройти повз мене, як киянки. Пустий Хрещатик, на якому як раз розквіли розкішні каштани (весна у 1986 році була дуже ранньою, швидкою та просто чудовою); київські "колгоспні" ринки (я тоді як раз мешкала поруч з Лук'янівським), на яких було повно першої весняної городини, але її майже ніхто не купляв; переповнені потяги з Києва, на які було неможливо, за будь-яку ціну, дістати квиток, та абсолютно порожні потяги до Києва, майже єдиними пасажирами яких були перелякані провідники...

Але найголовнішим висновком Чорнобилю особисто для мене став мій остаточний, послідовний антикомунізм та антирадянщина. Рішуче та назавжди.

І ось чому. Так збіглося, що на військовій кафедрі київського універу (в якому я саме тоді почала навчатися) десь за два тижні до трагедії нам почали викладати тему "Радіоактивне зараження, засоби і способи захисту, наслідки ядерного вибуху" і таке інше. Звичайно, ніхто з нас ту лекцію не слухав, нудьгуючи за чудовим весняним днем на вулиці. Пожвавилися ми лише тоді, коли викладачі видали нам два дозиметри, показали, як вони працюють, та наказали попрактикуватися з ними на свіжому повітрі. "Нові" корпуси КДУ на ВДНГ тоді були розташовані (може, зараз щось змінилося - я давно там не була) серед колишніх фруктових садів, було дуже тепло та сонячно, ми з дівчатами бавилися, ганяючись одна за одною з тими дозиметрами та підносячи їх до самих несподіваних предметів...

На військовій кафедрі наш факультет займався по понеділках. Аварія в Чорнобилі сталася у суботу, 26-го. Зрозуміло, що 28-го квітня всі ми приїхали на заняття з зовсім іншим настроєм, ніж тиждень тому. І, мабуть, зараз я нікого не здивую, коли скажу, що тема лекції в той день була аж ніяк не про радіацію та її наслідки, викладач категорично відмовився відповідати на будь-які наші питання за цією темою, а учбові дозиметри, як ми дізналися, були не просто сховані десь на кафедрі - за ними прийшли з КДБ та, нічого не пояснюючи, вилучили їх.

Тоді це просто перевернуло мій світогляд. Парад 1-го травня на Хрещатику (ані я, ані мої рідні та друзі не брали у ньому участі) та брехні радянського агітпропу були лише ланками одного й того ж ланцюга антилюдського радянського відношення до власних громадян.

І ще - саме тоді в Києві на кожному розі залунали балачки про зраду Щербицького, який не захистив Україну від Москви по-перше, коли Чорнобильска АЕС будувалася, а, по-друге, зараз, коли замість того, щоб закликати киян вивозити дітей з міста та самим евакуюватися, підспівував заклинанням з Москви про "мирний атом" та "цілковиту безпеку".

Як на мене, Чорнобиль став останнім, вирішальним, поштовхом України з СРСР. Але бути вдячним йому за це не спаде на думку жодному українцю.