Різка публічна заява Рамзана Кадирова, якою він фактично дав добро на відстріл силовиків з інших регіонів РФ на території Чечні, стала свідченням різкого зниження впливу офіційної Москви на території неспокійної кавказької республіки, яка вже реально перетворилась в князівство.

В історії сучасної Росії Чечня ніколи не була спокійним регіоном. З моменту розпаду Радянського Союзу і до сьогоднішнього дня ця невеличка точка на карті Російської Федерації завжди тримала в тонусі керівництво Кремля, змушуючи то батогом, то пряником знижувати градус кипіння на Північному Кавказі. Дві кровопролитні військові кампанії, розгорнуті росіянами на території Чечні, дієвого результату не дали. Більше того, в обох кампаніях, Російська Федерація була переможеною. По результатах Першої чеченської війни цей факт був очевидним одразу, а от по результатах Другої чеченської війни, став помітним вже тільки за підсумками кількох років правління «лояльної» до Кремля нової чеченської влади.

Затрати російського бюджету на підтримку, правлячого зараз в Чечні кадирівського режиму, були і залишаються одними з найбільших серед всіх суб'єктів Російської Федерації. Колосальний рівень підтримки місцевого бюджету, який інколи на 90% складався з дотацій, більше схожий не на фінансування відвойованої території, а на виплату контрибуції стороні-переможниці.

На практиці, Чечня чи не єдиний регіон Росії, який абсолютно не вписується в концепцію єдиної монолітної держави путінського періоду. Та й власне Рамзан Кадиров абсолютно не схожий на сучасних російських чиновників, які в своїй сліпій покорі перед наслідником сталінських традицій бояться зайвий раз підняти голову, а не те що висловити якусь недогматичну думку. Сьогоднішній лідер кавказької республіки хоч і діє в унісон з Путіним, але робить це скоріше не з остраху перед офіційною Москвою, а з банального розрахунку. Кадирову неабияк вигідно співпрацювати з Кремлем. По-перше, як показала практика, він зберігає за собою практично повну незалежність від Москви, маючи необмежену владу і вплив на Північному Кавказі. По-друге, колосальні капіталовкладення з центрального російського бюджету дають змогу лідеру Чечні підтримувати рівень народної підтримки в контрольованому ним регіоні.

Таким чином чеченський Давид не тільки добряче надавав стусанів московському Голіафу, а ще отримує за це непогані кошти.

Зрозуміло, що такий фінансово-стратегічний мазохізм обходиться Кремлю дорого не тільки в грошовому, а й в моральному еквіваленті. Звичайні росіяни, які останнім часом все більше потерпають від геополітичних апетитів і вибриків їхнього лідера, аж ніяк не тішаться тому, що левова частка затрат з бюджету йде на того, кого ще донедавна кремлівська пропаганда робила ворогом №1.

Сьогодні, рівень затрат на кадирівський режим частково компенсується участю банд формувань з Північного Кавказу в війні на Сході України, тому поки що такий фінансово-політичний симбіоз двох колишніх ворогів вигідний обом. Проте, беручи до уваги ті фінансові «блага», які російській економіці принесли геополітичні забаганки Путіна, не варто сподіватися, що така російсько-чеченська ідилія триватиме вічно.

В найближчому майбутньому Москві все важче буде утримувати хоч якийсь контроль над Північним Кавказом, адже коштів на задобрювання місцевих напівкнязьків у бюджеті залишатиметься все менше і менше. Кадиров залишатиметься вірним Москві тільки до того часу, доки на утримання його влади виділятиметься достатньо коштів. Сподіватися на те, що Кремль зможе утримати контроль над Чечнею усунувши від влади Кадирова, також не варто. Як тільки сьогоднішній чеченський лідер відійде в минуле, в країні знову може початися хаос зразка 90-х років, який зараз Росія врегулювати не зможе.

Сьогоднішня ситуація з Чечнею є яскравою ілюстрацією політичної недалекоглядності лідерів Кремля, які розпочавши війну з Україною, не врегулювали давні проблеми всередині власної країни і зараз в будь-який момент можуть очікувати на удар у спину, який буде надто болючим передусім для режиму Путіна.