Український феномен - це дуже молоді люди, які мають досвід великих успішних проектів. У той час, коли їхні однолітки за кордоном у кращому разі видають факультетський журнал, наші, скажімо, вже керують літературними фестивалями з сотнями подій у день, на які вишиковуються кілометрові черги (ну, ви в курсі). І це не поодинокі випадки, а правило. Просто культурних менеджерів старої генерації не було як класу.

Авторів, які виживають і друкуються за ринкової економіки, без квартир на Гончара й зубопротезних кабінетів, не було як класу, були не автори, а письменники з корочками ї їхня безпорадна спілка. На порожнє місце прийшли двотисячники, і понеслась.

Айтішників не було як класу, а зараз галузь приносить уже більше валюти, ніж туризм і торгівля металобрухтом.

А чому? Тому що в цих галузях молодим не було кому заважати, виправляти, узгоджувати і «топіть щєнков, пока слєпиє» і вони що хотіли, те творили. І в них не завжди, але ж виходило! («Опит - син ошібок трудних», не без цього.)

I have a dream. Коли ви, стариччьо, вже в парламентаріїв награєтеся і повернетеся до своїх банків, аеросвітів, шахт засядька і шоколадних імперій? Єдина проблема України, з якої витікають всі інші - проблема зміни поколінь. СРСР її так і не вирішив, і в результаті розвалився. Все інше - наслідки.