MENU

Фашизація антифашизму у Росії

6963 0

В кінці 1970-х років під час застілля колишніх блокадників-ленінградців я почув таку байку. У Ленінграді, в їдальні Будинку письменників, взимку 1942/1943 року кілька тижнів висів плакат з написом «Смерть ворогам фашизму!». Голод і холод були сильнішими за розум і почуття гумору. Всі розуміли, що рука, яка писала цей текст, мала на увазі. Плакат зняли без жодних наслідків для того, хто його писав. Набагато важливішою є причина, через яку колишні блокадники згадали про цю історію саме наприкінці 1970-х. Це були роки, коли повна, залізобетонна визначеність існувала в Совєтському Союзі тільки відносно одного відрізка історії країни - перемоги над націонал-соціалізмом і фашизмом у Великій Вітчизняній війні. Фашизм вважався абсолютним злом, несумісним з жодним ідеологічним явищем, навіть найнегативнішим, яке можна було спостерігати в тодішньому СРСР. Ні так званий «буржуазний націоналізм», ні так званий «великодержавний шовінізм», ні «расизм» не дотягували до абсолютного ідеологічного зла «фашизму». Єдина складність полягала в тому, що починаючи з другої половини 1930-х років фашизм перестали вивчати як специфічну ідеологію.

У 1936 році в московському видавництві «Соцекгіз» вийшла книга під назвою «Проти фашистське мракобісся і демагогію» [1]. З одного боку, сама ця книга і була продуктом демагогії. Достатньо сказати, що в передмові до неї агентами фашизму і просто фашистами названі Троцький, Зінов'єв і инші совєтські противники Сталіна.

З иншого боку, всередині книги був останній в СРСР розгорнутий аналіз ідеології фашизму. Так, кожен абзац про сутність фашизму супроводжувався поясненнями, що в Совєтському Союзі все инакше, що товариші Ленін і Сталін - пролетарські гуманісти, на відміну від товаришів Гітлера і Муссоліні, що Маркс - за народ, а Ніцше і Зомбарт - за буржуазну особистість, за імперіалістичну гієну. Але, незважаючи на всю демагогію, А. Деборін, автор головної ідеологічної статті у збірнику, не побоявся побачити в італійському фашизмі, німецькому націонал-соціалізмі і сталінському соціалізмі деякі загальні основоположні ознаки, які тоді, в 1936 році, легко було протиставити настільки ж основоположним відмінностям.

Відмінностей, власне кажучи, виявилося лише дві: стосовно «расового» і «єврейського» питання і стосовно ставлення до культури і церкви. Всі инші ознаки ідеології фашизму та офіційного совєтського антифашизму збігалися. 60 років потому їх перерахує у своїй відомій роботі про ознаки фашизму Умберто Еко [2]. Всі названі ним ознаки і в совєтський час, з середини 1930-х років, усвідомлювалися як прикордонна зона між фашистами і офіційними совєтськими антифашистами.

1. Культ національної традиції і «наша» містична перевага над «ними»: у них Ніцше, Чемберлен і Розенберг, у нас Маркс, Ленін і Сталін.

2. Неприйняття космополітичного модернізму і раціоналізму: для фашистів це вираження занепаду і виродження (Entartete Kunst), яке фашизм покликаний зупинити; для совєтських антифашистів це поживний ґрунт для фашизму.

3. Ненависть до ліберальної інтелігенції, до пацифізму одинаків, культ низинного в масовій людині: для фашистів ліберальна інтелігенція послаблює націю, для антифашистів - роззброює народ перед фашизмом.

4. Випереджувальна лояльність стосовно влади (від готовності до погромів до розгортання пропагандистських програм, які готували б населення до будь-яких дій влади): антифашисти і фашисти обмінюються звинуваченнями в демагогії.

5. Расизм: для фашистів - офіційна ідеологія; для совєтських антифашистів - основний аргумент неприйнятність фашизму; на практиці - один з інструментів реальної політики в СРСР.

6. Теорія змови: ті й инші вважають світовий порядок денний продуктом змови міжнародного єврейства, США і Великобританії і т.п. Практичний внутрішньо і зовнішньополітичний наслідок теорії змови - безмірне розширення повноважень секретних служб (в СРСР і РФ - від НКВД до ФСБ).

7. Відмова від логіки - відключення у прихильників ідеології інтроспекції. Приклад: один і той же ворог одночасно зображується і як нікчемна комаха або навіть рослина, і як надпотужний і хитромудрий завойовник. Приклад: в ході конфлікту в Україні російські ЗМІ зображують самих українців то як безпорадних «овочів» («укропів»), то як передову колону НАТО і США на західних кордонах Росії.

8. Марціальність - дарування цивільним особам військових переваг: скрізь, де це можливо, створюються умови для військових ігор, воєнізованих організацій тощо.

9. Інверсивна ієрархія: обожнюваний вождь показує простій людині ознаки простоти і приземленості; як би високо не підносився вождь, він завжди залишається одним з нас.

10. Культ героїчної загибелі.

11. Чоловічий шовінізм, ненависть до сексуальних меншин.

12. Культ цілісності та безумовного пріоритету держави в протистоянні особі і групі.

13. Формування власної версії рідної мови як державної; контроль над знаннями.

14. Презирство до діючого міжнародного права, до основоположної хартії ООН.

Починаючи з середини 1970-х років, наприкінці існування СРСР, в пізній совєтській культурі з'являлося все більше сигналів, що суспільство розуміє або відчуває це поступове злиття, ототожнення фашистських ідеологічних установок і соціальних практик з офіційними совєтськими (від заборонених романів Василя Гроссмана до популярних книг братів Стругацьких і телесеріалу «17 миттєвостей весни» за романом Юліана Семенова). Саме під час перегляду телесеріалу «17 миттєвостей весни», в якому совєтський глядач вперше відчув ідеологічне захоплення внутрішнім устроєм Третього рейху, деякі глядачі і згадали епізод з плакатом «Смерть ворогам фашизму!» 1942/43 року в Ленінграді. Як писав Василь Гроссман, Совєтський Союз, перемігши нацистську Німеччину, ухитрився заразитися вірусом фашизму.

Совєтське суспільство і почало розкладатися як таке, що втратило внутрішню ідеологічну легітимацію, переставши розрізняти політично прийнятне і неприйнятне (вторгнення в Афганістан, силове утримання захопленого за підсумками Другої світової війни, переслідування інакомислячих, терор приватних підприємців і ин.). Після розпуску СРСР деякі ознаки фашизму проступили при будівництві нових національних держав (не тільки РФ): дискримінація національних меншин, переслідування за мовною ознакою, прагнення відтворити або облагородити «нашу» історію - як ультимативну легітимацію існування «нашої» держави саме в таких межах.

Найбільш гострий характер злиття фашистських практик та ідеологічних установок з офіційним, казенним антифашизмом совєтського штибу набуло в 2014 році. Політична криза в Україні і повалення президента Януковича викликали в Росії політичне «коротке замикання». Офіційна російська пропаганда кваліфікувала події в Києві як «фашистський», «бандерівський» державний переворот. ЗМІ Росії випробували всі доступні способи дискредитації українського політичного процесу як «фашизації»: звинувачення нових властей в «антисемітизмі», в «прославлянні націонал-соціалізму», що в результаті привели до колишньої совєтської версії «українців» - «прислужників США і НАТО». Уявлення про події в Києві як про «фашистський» переворот поширюється по всіх каналах офіційних російських ЗМІ.

Після анексії Криму офіційна лінія російської пропаганди перейшла межу совєтської епохи і заглибилася в дореволюційну російську імперську практику повного заперечення національної самобутності та політичної суверенності України і українців. Політичний концепт «Новоросії» і військова агресія на Донбасі супроводжується фашизацією внутрішньополітичного процесу в самій Росії. Риторика Путіна («п'ята колона») вимагає від громадян «пильності» та виявлення внутрішніх ворогів як більш небезпечних, ніж будь-який инший явний зовнішній ворог. І все це парадоксальним чином оголошується «антифашистською політикою Росії». Очевидна і неприхована війна в Східній Україні ведеться силами бойових загонів, які набираються в низах російського суспільства. Ідеологічне обґрунтування ліквідації української державності йде під тими ж гаслами, які освячували «повернення» (heim ins Reich) Австрії та Чехії до складу Великої Німеччини.

Фашизація російської політичної мови відбувається з вражаючою швидкістю і стає головною перешкодою до критичного аналізу стану справ у Росії. Незважаючи на очевидну відповідальність правлячого в Російській Федерації режиму за військову катастрофу в Східній Україні і на неминучий економічний занепад у власній країні, вся пропагандистська машина РФ виробляє віртуальний соціальний продукт - готовність вбивати і вмирати за образи, нібито нанесені Росії сусідніми державами, Европою та Сполученими Штатами Америки. У цій війні за віртуальні образи, за «життєвий простір» і сакральну «цілісність» «русского міра» Володимир Путін і його оточення нав'язують населенню Російської Федерації презирство до міжнародного права і комплекси ущемлених носіїв вищих цінностей: громадянам РФ нав'язується думка, що особисто у них було відібрано їхню політичну власність - колишній Совєтський Союз. Реалізувати програму угамування цих комплексів пропонується збройним шляхом, і прямий військовий напад на Україну є, мабуть, єдиним виходом для нинішнього російського режиму.

Примітки

1. Проти фашистського мракобісся і демагогії. Зб. ст. / Под ред. І. Дворкіна, А. Деборина, М. Каммарі, М. Мітіна, М. Савельєва. М.: Соцекгіз, 1936.

2. Eco U. Urfaschismus // Die Zeit. 07.07.1995. S. 47-48.

Гасан ГУСЕЙНОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини