Може, когось і дивує те, що ті, хто ставили на коліна наших полонених солдат у центрі Донецька та відрізали їм вуха, тепер заявляють про готовність бути в складі України на правах автономій. Але насправді нічого дивного в цьому немає.

Розмови про автономію Донбасу носять характер, висловлюючись зрозумілим донбасівцям жаргоном, "розводу". Так саме, як і Мінські перемовини - велика умовність, що, як цяцька, відволікала увагу наївних прошарків під час чергових наступів, так і диспути - чи давати таку автономію українським землям Донбасу - є нічим іншим, як маніпуляцією увагою суспільства (а може, відріжемо ногу і пошкандибаємо до світлого європейського майбутнього на милицях?) та грою в апріорі неприйнятні умови (а значить, привід говорити, що Україна не хоче миру).

А ще це черговий снаряд у наш тил. Для мене як луганчанина подібні розмови не просто абсурдні, а й принизливі, орієнтовані "на лоха". Упевнений, що саме таку термінологію треба використовувати в подібних випадках. На жаль, частина суспільства не без впливу ЗМІ "клює" на такі гачки, і це замість того, щоб ставити конкретні запитання владі - що зроблено для забезпечення оборони і, зрештою, звільнення наших територій?

Прихильникам такого підходу «відтинання проблеми» раджу замислитися над оксюмороном - заморожений конфлікт. Замороженим буває труп, а конфлікт може бути лише тліючим. Це насправді гангрена, сепсис і такий саме абсурд, як і фраза "тимчасово (!) окуповані території", наче тимчасовість їх окупації залежить від наших заяв. На жаль, наразі вони по факту саме окуповані території, а наскільки тимчасово - буде залежати від конкретних дій з нашого боку.

Економіка Донбасу справді вже рік є мерцем, і "власникам" віджатих копанок безумовно необхідний доступ до українського ринку, але, повірте, способів торгівлі з іншою Україною у бандитів, що окупували Донбас, достатньо. Але це тема окремої розмови, точніше розслідування. Не дарма голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль розпорядився заборонити перетин лінії розмежування, яка пролягає через Луганську область, для будь-яких транспортних засобів, в тому числі для легкових автомобілів, і дозволив бігати через цю лінію пішоходам та їздити велосипедистам. А ще транспорту міжнародних гуманітарних організацій. Рішення начебто зрозуміле, бо не існує наразі законодавчого врегулювання питання про перетин вантажів на окупованій території, але все одно неоднозначне. Так можна заборонити і проїзд в міському транспорті, бо в ньому гарантовано їздять кишенькові злодії.

Безумовно, для терористів, які нашили собі трикольорових прапорів, понамальовували двоголових орлів і навішали на себе для чогось адміральських кортиків, таке навіть гіпотетичне визнання себе "автономією" є потіхою. Можливо, вони навіть складають з цього приводу анекдоти і справді мріють про суб'єктність. Але нам треба всіляко присікати подібні спекуляції в суспільстві на рівні закликів до антидержавної діяльності. Донбас - це не етнічно відособлена територія, це слабка ланка, в яку вдарив Путін. У свій час Україна вже вимушено дала автономію Криму, довівши, що навіть начебто успішна на певному періоді дипломатія в історичній перспективі не вирішує корінних проблем. Статуси і угоди не можуть бути лише намаганням відгородитися від біди. Вимушені поступки перетворюються на наркотичну залежність не вирішувати проблему в глибині, а просто закривати на неї очі.

До речі, про Європу. Після поразки Наполеона Талейран завдяки дипломатичним формулам зберіг Францію у її історичних межах; після поразки Гітлера німці, зрештою, змогли зберегти свою цілісність, хоч і були на певний час поділені Берлінською стіною. Ми ж - країна, яка ні на кого не нападала, не проводила експансії, а навпаки "аки агнец" демонструвала не просто миролюбність, а й пасивність, серед морфійного сну Європи відступаємо зі своїх територій ще й розмовляємо з терористами за одним столом. У перспективі найближчого десятиліття поступки бандитам (тобто фактично Кремлю) ставлять під загрозу існування нашої державності взагалі.

Це дуже небезпечна гра, яка може скінчитися трагічно для нашої країни, тим паче з урахуванням стадії перемовної хвороби. Незважаючи на блеф бандитів на перемовинах, не можна не зважати на таку зухвалість, як "з урахуванням Мінських домовленостей" вимагати від керівництва України "зміни Конституції".

Представники так званих ЛНР і ДНР В. Дейнего і Д. Пушилін хочуть особливого статусу для Донбасу зі створенням загонів народної міліції (тобто визнання бандитів і терористів правоохоронними органами!), офіційним статусом російської мови та особливим економічним режимом. Останні два пункти, які протягом 20 років фактично забезпечувала незалежна Україна, є так само грою на історичну перспективу. Достатньо Україні "повестися" на них, і це буде черговим цвяхом у нашу державність.

Натомість деякі ЗМІ піднімають питання автономізації Донбасу на рівні громадського обговорення. "Донбас є невід'ємною частиною України і жодного особливого статусу від усієї іншої України він не має отримати," - сказав Юрій Луценко під час виступу на одному з телеканалів і відмітив, що Донбас може отримати такі ж особливі права, як і інші області України, в межах курсу децентралізації. Луценко додав: "Особливих областей в Україні не має бути. Вони повинні мати максимум повноважень, але жодних особливостей, преференцій. Ніхто нікого не годує - всі живемо разом, в одній державі".

Натомість колишній посол США в Україні Стівен Пайфер зробив кілька заяв в мережі Інтернет щодо Донбасу. По-перше, він наголосив, що обидві сторони конфлікту не дотримуються режиму перемир'я, прописаного в Мінських угодах. Спочатку варто уточнити, що в цьому конфлікті є дві сторони - Росія й Україна, а деякі бандити на Донбасі з макіївськими паспортами - це учасники конфлікту, виконавці, найманці Кремля, які всіляко розігрівають «перемир'я» обстрілами, щоб зрештою не дотримуватися й інших пунктів Мінських угод.

Переконаний, що такі заяви про недотримання перемир'я з обох боків з'являються від дефіциту перебування серед териконів Донбасу. Інакше колишній посол помітив би, як бандити гатять із Луганська по місту Щастя, ховаючись за мирне населення і, відповідно, не отримуючи "відповіді". У мир після політичних і економічних реформ Пайфер справедливо не вірить, бо його не хочуть сепаратисти.

Найбільш імовірним розвитком ситуації Стівен Пайфер вважає переростання війни в заморожений конфлікт, який "не є найгіршим варіантом для української влади". Можливо, справді, для української влади такий «заморожений конфлікт» і не є найгіршим сценарієм, чого не скажеш про український народ і державність.

Пайфер вірить, що "заморожений конфлікт" дасть можливість керівництву нашої країни нарешті зайнятися низкою реформ. Українська влада, на його думку, ймовірно, не хоче брати на себе економічну відповідальність за тимчасово окуповані території. "Київ, - як пише Пайфер, - можливо, хоче скинути тяжке економічне навантаження на Москву".

Якщо це так, то такий підхід зрештою перетворить всю Україну на "економічне навантаження" і сторінку історії. Москва справді має відшкодовувати все, що вона зруйнувала і спопелила в Україні.

Причому відшкодовувати в статусі платника репарацій. Але філософія віддати, і нехай хтось займається нашою ж проблемою, - хибна в своєму корені. Жодної автономії як намагання відтяти болячку разом з головою, жодних виборів на окупованих територіях як спроби легалізації бандитів, жодних поступок як ознаки відступу і капітуляцій.