Сьогодні мені задали цікаве питання: Після вчорашнього суду над Вітою Заверухою, чи не захотілось мені повертатись до адвокатської практики?

Відповів однозначно: Ні!

Бо саме із-за того, що я вчора бачив на суді, вже після Майдану, повертатись в адвокатуру не було жодного бажання. Саме із-за того - із-за постійного відчуття безвиході.

В сучасній практиці кримінального процесу, функції захисту знижені до мінімума і від нього майже нічого не залежить. Суд, прокуратура, МВС стали однією каральною структурою. А десь окремо від них, в стороні стоїть адвокатура, яких ця каральна ланка сприймає, як ізгоїв, неприємне спілкування з якими їм нав'язана законом.

В нормальній системі, задумано так, що міліція тільки ловить злочинців, прокуратура контролює дотримання міліцією законів і також, обвинувачує в суді, адвокат контролює непорушення прав підзахисним і захищає в суді. Прокурор тільки звинувачує і не може захищати, адвокат тільки захищає і не може звинувачувати, а між ними суд, який вислухавши доводи захисту і звинувачення, виносить своє незалежне рішення про винуватість, або невинуватість особи. Але щоб ця ідеальна система діяла, суд, прокуратура та МВС мають бути незалежні один від одного. А у нас не так.

Якби адвокат не розпинався, якщо прокурор з міліцією вирішили садити, то суд винесе таке рішення, яке їм вигідне. У нас немає виправдальних вироків, бо за них прокурора насварять і міліціонера теж і суд не піде проти друзів. І так не тільки в публічних процесах, так всюди, навіть у справах про крадіжку булочки. Професійний рівень адвоката нічого не вартий, бо в системі, де немає змагальності, адвокат просто магнітофон, із якого вилітають звуки, яких ніхто не чує.

Я не давав хабарів, і тому добре знав цю систему. Навіть коли ми працювали командою, і я представляв в суді, знаючи, що хтось із нашої команди заніс судді хабаря, потім мене вітали і казали: Ти виграв справу. А я точно знав, що не вигравав її, я точно знав, що в цій справі порішали і від мого вміння тут нічого не залежало. Тому і радості не було ніякої, а тільки це відчуття безвиході. І чим далі, тим більше це відчуття поширювалось, бо без хабаря тебе ніхто не чув, а з хабарем це не твоя справа і заслуга.

Тому і намагався ближче триматись до цивільних та господарських справ, там хоч маленький елемент змагальності залишався, на відмінну від справ кримінальних та адміністративних.

Вчора на суді над Вітою, Смалій працював нормально. Він підняв всі можливі аргументи, які сказав би і я, подав їх в іншому стилі, але в мене не було чого додати. Але результат був той самий. Як і у всіх, без винятку, кримінальних справах, суд знав своє рішення зазделегідь, і тому і прокурор особливо не напрягався, зменшивши свій виступ хвилин у п'ять, в той час, як адвокати Віти майже дві години роспинались по пунктам показуючи абсурдність підозри та протиправність Ухвали суду першої інстанції. Та вирок не змінили. Більше того, судді періодично вступали у дискусії і з захистом і з Вітою особисто, безуспішно намагаючись, замість прокурора, довести її винуватість. А потім все одно винесли те рішення, яке було заготовлено зазделегідь.

Я згадував все це. Згадував байдужі вирази обличчя суддів, згадував, як часто мене окремо викликали в кабінети суддів і просили забрати скарги на прокурорів, бо судді не хотіли їх розглядати, згадував те постійне відчуття безвиходді.

Тож поки в український процес не повернеться справжня змагальність, я не хочу повертатись в адвокатуру, бо не хочу існувати, для галочки. Зараз, як голова Товариства Ветеранів АТО, я займаюсь справами, які дають результат людям. Від мене щось залежить, від мого професійного рівня існує результат. Тому зараз я у своїй тарілці. А в адвокатурі мене не буди доти, доки в Україні не з'явиться адвокатура.