Андре Жид, великий французький письменник, у «Поверненні зі СРСР» описує свою подорож Союзом у 1936 році. Там є один цікавий епізод. Коли він був у Горі, він вирішив надіслати телеграму Сталінові – подякувати йому за гостинність СРСР тощо. У тексті він хотів написати «дякую Вам» і т. д., але його перекладачі та радянські компаньйони м'яко натякали літераторові, що цього замало. Що «Ви» для Сталіна замало. Що потрібно щось іще. Жид спитав, що саме. Ну, «Вам, вождеві світового пролетаріату». Чи «Вам, надії всіх робітників». Мало бути якесь означення. Якийсь епітет. Бо «Ви» на планеті багато. А Сталін – один.

Жид, треба віддати йому належне, робити це відмовився. «Повернення зі СРСР» – текст узагалі дивний: епізоди захоплення Союзом змішуються тут зі фрагментами просто радикального знущання із радянських життя і системи.

Але епізод із телеграмою показує одне: у 1936 році в СРСР епітетами міг користуватися тільки Сталін. Тільки він мав це унікальне право: право на означення. Право на епітет. Право на обличчя.

Жид доволі добре описує відсутність обличь у Радянському Союзі: села однакові, люди вбираються однаково, одяг однаковий тощо. Сам він, не розуміючи цього, допомагає цьому уніфікуванню: СРСР для нього – це Росія, скрізь живуть «рускіє», навіть на Кавказі. І скрізь він шукає, зрештою, сліди «нової людини», тобто «радянської людини». СРСР мав бути простором тотожності, однаковості: скрізь однакової революції, скрізь однакового тоталітаризму, скрізь однакових «рускіх».

Сьогодні ми живемо в епоху, коли обличчя цієї великої «татарської пустелі» прокидаються. Обличчя народів та індивідів. Спочатку прибалти, потім українці, грузини і молдавани, відтак будуть вірмени, казахи, башкири і татари. І тоді навіть Євразія перестане бути «мінімумом розмаїття на максимумі простору», як про неї писав Кундера.

Імперію зруйнує розмаїття.