Ось усі лаються, що війна й окупація є, а блокади нема. Й озвучують, скільки коштує пропуск фури із харчами через блокпост у Лугандон чи Крим. І скільки за добу вторговують наші військові чи міліція, чи бозна-хто ще з одного пункту пропуску. І що це неподобство.

Я, власне, не проти навіть того, щоб на цьому заробляли наші військові, але зараз не про це. А про те, що ось така страшна ситуація все ж унаочнила, хто кого годує і чия ковбаса смачніша, і з цього можна було би скористатися. Не перешкоджати, а сприяти цій «прифронтовій торгівлі». Кримчани і так повадилися вигрібати все із магазинів у Генічеську чи Каланчаку. Так навпаки, зробити для них гуртові ринки в найближчих містах на кшталт овочевого в Копанях на кримській трасі. Для таких ковбасних патріотів це буде сильнішим за Кисельова, бо у змаганні телевізора й холодильника зазвичай перемагає холодильник. Ну можна там ще якось знущатися, впускати на ринок тільки тих, хто скаже «Слава Україні!», наприклад. Або загортати продукти тільки в газети Мінстеця (Міністерства інформаційної політики України – UAInfo) тощо.

Зараз це відбувається і так, не тільки із Криму. Із Луганська ходять зруйнованим мостом у Станицю Луганську за продуктами тощо. Можна все це ідеологічно навантажити.

Боротися ж із людьми, які хочуть їсти, якось, по-перше, жорстоко, а по-друге – безперспективно. Але можна добитися, щоб вони усвідомили, кому за ту їжу дякувати. Ну й платили втридорога, як вже й так відбувається, під час війни все дорожчає, бо зростають ризики.