Я все дитинство прожив в одній квартирі із підполковником ВДВ, він був співмешканцем моєї бабусі. Чехословаччина, Нікарагуа, Афган. ГРУ, контузія, алкоголізм. Коли він пив, то губився в реальності й уважав усіх навколо своїми підлеглими; забувався і кричав мені: «Смирно! Как стоишь перед офицером, скотина!». Я з того сміявся, розвертався і йшов до своєї кімнати. Моя цивільність його виламувала, він кричав, бив кулаком у стінку, обіцяв посадити мене на губу та відправити у стройбат...

Деякі військові не можуть звикнути до того, що навколо них – більшість цивільних людей. Мобілізовані – вони теж цивільні. За тиждень не можна звикнути до наказів, зверхнього ставлення, презумпції провини та подекуди самодурства.

Не знаю, як у частині, але в учебці в командирів просто немає часу ріднитися із мобілізованими, для них головне – дисципліна, до якої вкрай важко звикнути цивільному. Про алкашів мовчу – їм узагалі не пощастило, але то вже їхні проблеми.

Мабуть, саме тому і потрібні ці учебки, аби мобілізований звик до того, що він більше не належить собі, а має виконувати наказ і бути одним цілим зі своїми зводом, ротою, батальйоном.

Я, до речі, не можу до цього звикнути, і ламати індивідуальне на користь колективного мені реально складно.